Купили будинок родині, дідуся й онуку якої побачив увесь світ

Сім'я Платових з-під Запоріжжя, які тікали від «руского міра» вижили та завдяки волонтерам отримали домівку.

Їхню історію дізналася вся Україна - завдяки відео, де розгублений дідусь загойдував маленьку онучку Ізабеллу у запорізькому центрі переселенців. 84-ічний пан Валентин подолав 1000 кілометрів до Івано-Франківська, а там волонтери поставили собі надмету - зібрати гроші на нове житло для багатодітної сім'ї. І ось за чотири місяці у Платових  знову з'явилася своя домівка, про це розповідає ТСН.

Тепер вони житимуть у затишному маленькому селі на Прикарпатті.

«Дитина є дитина. Її треба колисати, щоб вона була щаслива, здорова. От я її і колисав, щоб вона ніколи не бачила те, що я бачив», - розповідає Валентин Платов.

Саме пан Валентин у свої 84 вивозив з-під обстрілів сина, невістку і трьох дітей. Це була найдовша подорож у його житті - тисяча кілометрів з палаючого рідного Степового до Івано-Франківська.

В Івано-Франківську волонтери спершу поселили родину у церкві, потім - на квартиру. І майже відразу почали збирати гроші на будинок, адже їхня рідна домівка перетворилася на згарище

Нині волонтери зізнаються: зібрати всю суму навіть не сподівалися, адже таких, як Платови - тисячі. Але історія родини зворушила людей по всій Україні

«В мене почав телефон розриватися - зразу почали приходити повідомлення про кошти. По-різному: і тисячу скидали, і п’ять тисяч, і 20 гривень», - розповідає волонтерка Олександра Чулак.

За три тижні зібрали півмільйона гривень і почали шукати дім. Житло стрімко дорожчало, волонтери оглянули десяток хат поки не зупинилися на цій - з чотирма кімнатами, літньою кухнею та сараєм.

Платови не могли повірити в своє щастя - адже на Запоріжжі мали чимале господарство і тепер можуть відновити його тут.

Пан Валентин мріє про кавуни - щоб росли як вдома. А от син вже пристосовується до місцевих реалій.

«То розкуркулення, то війна - через покоління їхня родина знову і знову починає життя з нуля», -кажуть Платови. Але не нарікають - бо живі і всі разом. За це дякують людям які поділилися з ними останнім.