«Світло на кухні, яке гріє з дитинства»: Андрій Бєдняков про маму, війну та себе справжнього

У студії, де між співрозмовниками велика відстань, але ще більша відвертість, Андрій Бєдняков став героєм першого випуску нового флагманського шоу Анатолія Анатоліча «Коли я був маленьким». У теплому діалозі з Анатолічем він поділився спогадами про зруйнований Маріуполь, батьків, Азовське море та речі, які й досі гріють його серце.

Його дитячі спогади — не лише ностальгія, а й болючі точки, що досі відгукуються в дорослому житті. Особливе місце у розмові — мамі. У кожного — своя точка, коли закінчується дитинство. Для Андрія вона була раптовою, болісною і визначальною. Саме тоді почав формуватися той Бєдняков, якого знаємо сьогодні: харизматичний, іронічний, щирий.

«Я залишаю світло на кухні, навіть коли живу сам»

Андрій поділився, що навіть сьогодні, вже дорослим, лишає світло на кухні, повертаючись додому.

«Коли заходиш у двір і бачиш світло у вікні кухні — значить, тебе чекають», — розповідає Бєдняков. — «Зараз я живу сам, але залишаю те світло. І ніби все одно хтось чекає. Так тепло стає».

«Я не п’ю, бо колись пообіцяв мамі»

Андрій згадує вплив і досвід батька, який у стані сп’яніння був далекий від образу веселуна, і через це страждала вся родина.

«Колись пообіцяв мамі, що не буду пити. Я збрехав, але не п'ю багато. Я п’ю дуже рідко. Ну, ти ж розумієш, що люди в стані алкогольного сп'яніння мають різні ефекти — хтось стає веселуном, але з моїм батьком були різні історії. Якби він був веселуном, напевно, мені було б кайфово, але ми вигрібали в родині, від нього всі».

«Азовське море тепліше за Карибське»

Спогади про дитинство в Андрія Бєднякова нерозривно пов’язані з Азовським морем і Юр’ївкою, де він проводив кожне літо з батьками.

«Ти бачив, напевно, вже всі океани світу. Але ж ти все одно повертався до Азовського моря?» — питає Анатолій Анатоліч. «Я їздив по всьому світу — Індійський, Атлантичний океани… Але ми щоліта їхали в Юр’ївку. Хоч я й міг дозволити собі будь-яке море, будь-який океан. Але Азовське — воно найтепліше. Моє. Рідне. Це море дитинства», — усміхається Андрій.

«Мама ніколи нічого не просила. Навіть коли я міг купити їй нову квартиру»

Одним із найсильніших емоційних моментів стала розповідь Андрія про маму. Вона — центр його всесвіту. Добра, скромна та щира.

«Я пам’ятаю, ти казав, що був дуже близький із мамою. Якою вона була?», — запитує Анатоліч.

«Вона була дуже доброю. Вона допомагала всім, але сама не просила нічого. Навіть коли я вже міг купити їй нову квартиру чи зробити ремонт, казала: «Не витрачай гроші, синку, в мене все добре». Я все одно робив, що міг».

«І ти після школи заходив до неї на роботу, правда?».

«Так. Не за їжею, не за грошима. Я заходив за мамою. За її теплом», — розповідає Андрій.

«Я зрозумів, як не треба поводитися — це теж внесок батька»

Андрій Бєдняков чесно говорить і про батька. У їхніх стосунках було багато складного, але також і вдячності. Попри конфлікти, сварки, вигнання з дому він пам’ятає і хороше.

«Ти мені розповідав, що з батьком у вас були непрості стосунки…»

«Так. Було різне. І сварки, і коли він виганяв мене з дому. Але я зрозумів, як не треба робити, і це теж його внесок. Попри все вдячний йому. Моє почуття гумору — це точно від нього. Він міг розповісти анекдот так, що всі падали. Імпровізував, дружив. Це я хочу зберегти. Ми не розмовляли з батьком про те, що було. Він не вибачався словами, але очі його говорили самі за себе».

«Кожен рік мене ламає об коліно, але я досі жодного разу не ходив до психологів»

Дитячі травми залишаються з ним, хоч він і намагається їх не випускати назовні. Зізнається, що був складним підлітком, ображав батьків, за що досі себе картає.

«Ти колись казав, що був складним підлітком…».

«Так. Я ображав маму. І тата. Є речі, які згадую — і мені соромно досі. Це залишиться зі мною. Але не даю цьому себе з’їдати. Просто мовчу. Я ніколи не ходив до психолога. Можливо, це добре. А може, й ні. Але поки я тримаюся».

«Маріуполь — це я. Це моя історія. І я буду її розповідати»

Андрій згадує, що раніше мешкав із мамою, татом і сестрою в маленькій кімнаті на п’ятому поверсі. Але тієї квартири вже не існує — будинок у Маріуполі було повністю зруйновано.

«Ти дуже багато говориш про Маріуполь. І я впевнений, що ти — один із найголовніших популяризаторів цього міста», — говорить Анатоліч.

«Я хочу, щоб Маріуполь пам’ятали. Це моє місто. Моє дитинство. Мій біль. Моє світло. І поки я живий, буду про нього говорити. Мій будинок — його немає. Його знесли. Просто розтрощили та зрівняли з землею. В мене є відео — мені прислали момент, як мій будинок зносять».

Проєкт «Коли я був маленьким» — це більше, ніж спогади. Це діалог із собою через призму дитячих моментів, які, хоч і далекі, залишилися назавжди.

Читайте також: Андрій Бєдняков розлучається з дружиною, ведучий написав їй щемливе повідомлення