Сучасні українські поети та їх вірші

Хто вони, сучасні українські поети і що нового приносять в культуру? Їх імена відомі в Україні та за кордоном. Це і Ліна Костенко, і Сергій Жадан, Катерини Калитко та багато інших. Найвідоміші сучасні українські поети активно експериментують з формами, відображають сучасні реалії, події війни. Це робить українську поезію живою та актуальною.

Сучасний український поет своєю творчістю виконує ще й терапевтичну функцію. Говорить людям про те, на що не вистачає звичайних слів. Ймовірно, саме це причина того, що збірки стають бестселерами.

• Ліна Костенко
• Сергій Жадан
• Юрій Іздрик
• Дар’я Лісіч
• Анатолій Кичинський
• Артур Дронь
• Катерина Калитко
• Максим «Далі» Кривцов
• Андрій Любка
• Любов Якимчук
• Іван Малкович
• Юрко Позаяк
• Ярина Чорногуз

Ліна Костенко

Будь-який рейтинг, у якому будуть кращі сучасні українські поети, неможливий без живої легенди Ліни Костенко. Поетка-шістдесятниця. Її твори цитують напам’ять. Вони про кохання, історію, людську гідність і вічність.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце, сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.

***

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Анатолій Кичинський

Херсонська мистецька школа – це українські сучасні поети, яскравим представником якого є саме Анатолій Кичинський. Його називають «майстром натурфілософської лірики». Він належить до покоління поетів-сімдесятників.

Мисливець

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом «анти».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною?
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

Юрій Іздрик

Яскравого представника мають українські поети сучасники, які представляють постмодернізм. Це Юрій Іздрик. Його називають «людиною-оркестром», адже він успішно поєднує ролі поета, прозаїка, культуролога, художника та музиканта.

Інший

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає…
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…

***

ниті між нами тонкі й невидимі
прірва між нами глибока і темна
довго долали ми хащі задимлені
аж зрозуміли що це даремно
довго в’язали мости ліанні
аж дов’язали драбину в небо
аж зрозуміли в своїй нірвані –
небо вже зайве його не треба
небу давно вже час помирати
нам вже давно – починати жити
канатохідці ми і акробати
і спайдермени невидимих нитей

***

Технологія сповіді

вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв'яком
скільки всього лихого накоїв
як ловив за обломом облом
пробиваючи дно головою
як від мрій відрікався своїх
як зрікався найближчих і кревних
як від світу втікав і не втік
як пітьмі поклонявся даремно…
пригадай собі все й охолонь –
при́йме бог твої темні секрети
і зійдé благодатний вогонь
на останню твою сигарету

Іван Малкович

Малкович заявив про себе у 1980-х роках як надзвичайно обдарований лірик. Його дебют підтримали такі відомі сучасні українські поети, корифеї, як Дмитро Павличко та Ліна Костенко. Поезія неомодерна, сповнена музикальності. Засновник «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного серця
віри твоєї обруч.

***

Знову коні палають в степу,
гриви зфашкують раптом,
і грімкоче глухе туп-тупу
Трахтемирівським трактом.

З грив на гриви стрибає вогонь —
сто пожеж чвалом скаче.
Пішаницею їм удогонь
понад степом хтось плаче:

«Боже! — чути волання крізь дим,
я не прошу потопу,
лиш дозволь моїм коням гнідим
досягти Конотопу…»

***

Як з амфори зійшла — така,
мов за туманами калина, —
скіф’янка горда і п’янка
з прадавнім іменем: Ярина.

Я запитав: ти звідки — з мли
чи з млості вийшла — проліскова?..
І дивовижними були
любов, і тиша, і вимова…

Максим «Далі» Кривцов

Під час повномасштабного вторгнення Росії молоді поети України також долучаються до Сил оборони України. Так сталося і з Максимом Кривцовим. Хлопець обрав позивний «Далі», оскільки на певному етапі відрощував вуса, як у відомого художника.

Загинув 7 січня 2024 року на фронті у віці 33 років. Разом із ним загинув і його рудий кіт, якому поет присвятив один із своїх віршів.

Хочу розповісти вам історію
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
як найшвидше
шепотіли вони між собою.»

***

«Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

Дар’я Лісіч

Сучасні молоді українські поети є представниками «нової хвилі». Це стосується і Дар’ї Лісіч. Дівчина здобула широке визнання завдяки соцмережам та щирості своїх текстів. Її часто називають голосом молодого покоління, що дорослішає в часи війни. Її перша збірка «Квіти біля четвертого енергоблоку» здобула популярність серед молоді.

я у часи війни боялась двох речей —
це втратити тебе і блискавки із громом.
я з неспокійних хмар не зводила очей —
сповіщення сирен чекала несвідомо.

лякалась. ти казав: «не бійся, це лиш звук
це точно не прильот. це березнева злива»
і ти ховав мене у бункер з теплих рук —
напевно відчував, що я така вразлива.

нічний липневий дощ розріджує етер.
гримить суворо грім, а у кімнаті — тиша.
кого би ти в грозу не обіймав тепер,
я вірю, що вона хоч трохи сміливіша.

***

я війни не хочу. рано ще вмирати.
після перемоги — їдьмо у Карпати?
там нема сирени. там нема тривоги.
там блукають в хащах стежки та дороги.
там гірські вершини зазирають в хмари
може й серед лісу ще живуть мольфари.
там щоночі зорі світять, як скажені.
там нема тривоги, там нема сирени.
молоко щоранку — це тобі не лате.
після перемоги — їдьмо у Карпати?

Сергій Жадан

Сучасні українські письменники і поети, ймовірно, мають найяскравішого свого представника – Сергія Жадана. Його називають «рок-зіркою» української літератури, адже він зумів вивести поезію з камерних залів на стадіони та великі фестивальні майданчики.

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.

Сама подумай –
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.

***

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

Ярина Чорногуз

Ярина Чорногуз пішла на фронт ще до повномасштабного вторгнення як парамедик медичного батальйону «Госпітальєри». З часом стала розвідницею морської піхоти. Її вірші – не є вигаданою лірикою, вони – рефлексія людини, яка творить безпосередньо на передовій. Чорногуз, як і деякі сучасні поети України, пишуть верлібром.

Земля позбувається холоду
повільно й тотально
поки ти на весні обростаєш білими пелюстками болю
страждає художність тексту
за тонами слів про перемогу
за тонами закликів жити далі
жити щасливо всупереч втратам
у цій країні все брехня
окрім болю
у цій країні
розважальні легкі сюжети інтелекту
неодмінно збрешуть
правду здатен розповісти тільки біль
висихає на асфальті талант відсторонення  та узагальнення
до чорта всі філософії світу
і сняться тобі ночами
матері загиблих
що носять каміння на могили серед хащ
які забудуть себе
але не синів під могильними плитами
і сняться тобі загиблі
яких любила
і просить один обійняти на прощання
і ти обіймаєш
каже хоч хтось
має ніколи не відпустити
будь ти
і питає другий під час бою
чи ти ще жива
будь остання ніби витягнута наосліп щаслива карта з розталими у вогні очима
"якщо що — не плач за мною"
і сниться тобі втрата того,
яка знищить тебе швидше за кулю
цей останній вистріл в любов
і сняться тобі міста залишені в окупації
жодне звільнення не зітре їхніх руйнувань
вони не дізнаються вже чи були колись цілими
істина завжди була в цій руйнації
а спокій брехнею
тече в окупації Сіверський Донець
б'є в бік Чорне море море Азовське
тонуть в істині темній міста над ними
кажуть
вода всього світу — вода з наших роздертих порожнин
і сниться дочка яка вічно чекає
тебе із війни
твою сиву тінь із болю та попелу
що обростає білим цвітом втрат
і дихає на всіх полум'ям
наші тіла кольору лісу й землі
ніби духи
наша лють, наш вибір стояти й вбивати,
наша згода загинути, дійти від ран на полі бою, наша згода якщо буде треба  — лишити батьків без тіла й могили
держава й військові втрачають плоть синхронно
держава й військові помирають одночасно
держава й військові п'ють чашу чекання й ґарту разом.

***

ніч заносить над тобою засув
замахується і вганяє тебе по коліна в землю
ніби Змій, якого у казці завжди лишають переможеним
хоча хто переможе у цьому небі ніч?
ти замахуєшся їй у відповідь
і вганяєш ніч у землю по кісточки
ніч стискає тебе в кулак
показує у сні поранених у бою
показує того кого забрала
показує вулицю, що закінчується блок-постом
ніч заносить над тобою свій темний засув і вганяє тебе в землю по пояс
ти ненавидиш вулицю, яку показала вона тобі, бо ця вулиця у пітьмі -
одночасно твій друг і ворог
а хотілося б іти поруч з кимось одним із них
або з другом
або з ворогом
але не з тим, у кому разом живе друг і ворог
зранку сонце вивішує на небі свій білий прапор
ніч простирає над сонцем свою білу пітьму
пітьма замахується і вганяє мене в землю по серце
я замахуюся на пітьму і вганяю її в землю по плечі
ми дивимося вдвох з пітьмою одна на одну
стоячи по шиї в землі
вона на мене – плечима
я на неї – серцем
так краще нам видно одна одну
пітьма - мій друг і ворог
вона маскує моє тіло та рухи,
вона впирається своїми плечима мені у серце
ніщо не переможе у цьому небі ніч
жодна з нас не складе зброю.

Андрій Любка

Андрій Любка — один із найпопулярніших представників сучасної української літератури, поет, прозаїк, есеїст та активний волонтер. Його часто називають «амбасадором Балкан в Україні», адже він багато перекладає з південнослов'янських мов і популяризує балканську культуру.

хочеш я буду липнем
хочеш я буду червнем
хочеш я буду лишнім
хочеш я буду первим

хочеш я буду небом
хочеш я зроблю пекло
хочеш мене у себе
дай мені так запекло

дай мені сильно ситно
дай мені так таємно
хочеш я зроблю липень
хочеш я зроблю червень

***

Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
Дякую тобі сьогодні, що ти є,
Що ти напускаєш воду у ванну,
Жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,
І вводиш мене у спокусу постійно,
Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
Дякую тобі й завтра, і післязавтра, і повсякчас за те,
Що ти є, і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,
І дивися на мене лукавим поглядом,
І голосно видихай, сідаючи в гарячу воду,
І проси намилити спину, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, і святися, тобто світися
Вночі то ногою, то щокою, губою трися,
Хліб мій насущний, тричі і тричі скрикни,
Жінко прекрасна, що живеш у моєму серці,
Що спиш у моєму ліжку, що будиш мене зранку,
Хліб мій насущний, хай буде воля твоя,
Хай грає твоя улюблена музика і горять
Ароматичні свічки, жінко прекрасна,
Я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна з таким сумним іменем,
З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
Хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близько,
І коли ти далеко, жінко прекрасна,
Думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
Дай мені завтра, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, в ім’я твоє,
В ім’я твоє, в ім’я твоє –
Тричі в ім’я твоє.

Катерина Калитко

Катерина Калитко — одна з найпотужніших і найглибших авторок сучасної української літератури. Вона поетка та перекладачка. Її рядки вирізняються особливою інтелектуальною напругою та метафоричністю.

Ця осінь глибша. Певне хтось пішов
І невідомо за яким то рогом
Він завернув. І на яку дорогу
Посіяв порох тихих підошов.

Ця осінь глибша. Зібрано скарбів
На всеньку зиму. Осеніють лиця
І тільки – раб любовей та юстицій –
Цей Всесвіт дістається сам собі.

Ця осінь глибша. Глибші й ті сліди
Що ними душі позначає тиша
Це хтось пішов по собі залишивши
Найважчу мову хліба і води.

І добре всім. Поміж осінніх лиць
Солодкий шепіт. Бо в післяостаннє
Цей хтось пішов не певний що колись
Його словам присудять прочитання.

***

Зала для чоловіків

Темне світло на дні карафи
І сльозливі нічні віконниці
Може врешті комусь потрафить
Приблудитися у безсоння це.

Запивається незабутнє
Тихо дихаєш. Стеля вищає
Знаєш кожен із тут присутніх
Ділить постіль із жінковідчаєм.

Хоч би хто приблудився врешті
Хоч би вітер влетів іззовні
Ця любов – як вода у решеті
Навіть кухлика не наповнити.

Зацвіта золота і срібна
Поетична така акація
Серце б’ється як тиха риба
На тарелі у ресторації

Ніч триває. О майже п’ятій
Всі танцюють але збиваються
Ти здаєшся самодостатнім –
Знаєш любий так і спиваються.

Читайте також: Сучасні українські письменники, яких варто читати кожному.