Куренівська трагедія у Києві– історія смертельної катастрофи під грифом «секретно»

13 березня – день, коли вшановують жертв Куренівської трагедії у Києві. Подія, що стала наслідком неефективних дій тоталітаризму. 13 березня, близько 9 години ранку 1961 року, велика маса води і глини зруйнувала дамбу у Бабиному Яру. Потік ринув на вулицю Курилівську (колишню Фрунзе).

Внаслідок катастрофи загинули люди, що добиралися на роботу громадським транспортом, перехожі, мешканці прилеглих будинків та працівники депо. За офіційними даними, йдеться про 145 осіб, хоча українські історики, які провели дослідження, називають значно більшу цифру – 450 жертв.

Інститут національної пам’яті України розповідає, що радянська влада була проінформована про можливість руйнування дамби. Тодішня влада отримала докладний звіт за кілька місяців до трагедії, однак не вжила жодних заходів. Натомість, громадянам, які попереджали про біду, погрожували арештами. Після того, як Куренівку затопило пульпою (сумішшю твердих частин і рідини), у столиці на кілька днів відключили міжміський зв’язок.

Лише у 1991 році відбулося перше відкрите вшанування загиблих людей – поблизу Подільського трамвайного депо. У 1994-му там відкрили меморіал із викарбуваними прізвищами жертв катастрофи.

Україна.info розповідає про передумови і наслідки техногенної катастрофи.

Передісторія. Експеримент

28 березня 1950 року виконком Київської міськради погодив рішення, що дозволяло заповнювати Бабин Яр відходами із Петрівських цегельних заводів. Підприємства розташовувалися на вулиці Сирецькій, 33. Земляні породи, визнані непридатними для виробництва цегли, змішували з водою і відправляли по трубах до Бабиного Яру. Такі дії фахівці називали експериментом.

Протягом десяти років там намили більше 4 мільйонів кубічних метрів ґрунту, загальна площа якого сягала одного квадратного кілометра, а висота – 30 метрів.

Нaмив виконувaвся нa висотaх від 40 до 60 метрів нaд рівнем великого промислового тa житлового рaйону Києвa — Куренівки, aле зaмість бетонної дaмби спорудили земляну, якa не відповідaлa aні проекту, aні нормaм безпеки. Пропускнa спроможність протиповеневого стоку стaновилa лише 0,5 м³ зa секунду, що було недостaтньо для виключення можливості aвaрії.

Нaмив здійснювaвся і взимку. Відповідно до технологічних умов, пульпa мaлa подaвaтися в яр лише впродовж восьми годин нa добу, щоб водa встиглa вчaсно потрaпити до водозбірного колодязя, aле нaспрaвді цегельні зaводи прaцювaли в три зміни. При цьому колодязь чистили лише одного рaзу — 1959 року.

1961 – Куренівська трагедія у Києві. Що сталося?

Стіна пульпи 14 метрів заввишки змітала все на своєму шляху. Повалила один зі стовпів електропередач. Він впав на автобус, стався вибух і пожежа. Врятуватися змогли лише кілька пасажирів.

Пaсaжиркa, якa вижилa, згaдувaлa: «Чоловік, що стояв попереду мене … нa мить ривком розсунув двері й ступив вперед. Я — зa ним». Потік збив жінку з ніг, aле їй дивом вдaлося виплисти і дістaтися до огорожі стaдіону. «Коли я піднялaся нa неї, пролунaв вибух — aвтобус, з якого я кількa митей тому вибрaлaся, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, aле врятувaлися тільки жінкa і дві дівчинки. … Рештa згоріли живцем».

Очевидці тієї біди кажуть, що назавжди запам’ятали молоду маму, яка намагалася втримали немовля, перебуваючи на гребені пульпи… Потужна хвиля знесла трамвайний вагон. Ліда Лавриненко, яка керувала ним, у той день святкувала своє двадцятиріччя, а за кілька днів планувала вийти заміж.

Вибух зруйнував газорозподільний пункт. Транспорті засоби біля Подільського спуску, поринули під триметровий шар бруду. Болото поглинуло трамвайне депо імені Красіна. Під завалами опинилися 52 його співробіника (коли їх відкопали, судмедекспертиза довела, що дехто з них був живим по 3–10 днів).

Київ тих подій був схожий на Помпеї ХХ століття.

Скільки загинуло людей у Куренівській трагедії?

Шар глини швидко ставав твердим, ховаючи людей заживо. Пульпа затопила 30 гектарів території. Роботи з розчищення розпочали лише за кілька днів. Чоловіки відмовлялися працювати на екскаваторах, адже машини час від часу витягали із землі частини тіл (не всі з них вдалося опізнати).

З-під згини витягли тіла групи дітей дитячого садочка та їх виховательки. Відкопали також трамвай з усіма його пасажирами, розчистили трамвайне депо.

Стихія зруйнувала 22 приватні будинки, десяток споруд і гуртожиток. Саме тому історик Олександр Анісімов впевнений, що реальна кількість загиблих значно перевищує офіційні дані про 145 осіб. Тодішня влада оцінила збитки у 3,7 мільйонів карбованців. Сім’ї, які втратили своїх рідних під час катастрофи, отримали по 200 карбованців «компенсації».

Чимало тіл так і залишилися навіки вмурованими і затверділу масу… На місці трагедії поспішно звели «хрущовки». А тіла, які вдалося дістати, поховали на різних цвинтарях столиці, аби применшити кількість жертв.

На фото - дитсадок

Чи можна було уникнути біди?

Інформація про Куренівську трагедію протягом довгого часу була таємницею. «Вечірній Київ» опублікував невелику замітку про те, що сталося. А міжміський зв’язок повернули лише через кілька днів.

Про можливу катастрофу фахівці попереджали владу заздалегідь. Трамвайне депо постійно підтоплювало. А на дамбі почали з’являтися тріщини, з яких витікали все більші струмки води. Востаннє тодішній мер Олексій Давидов отримав застереження за кілька днів до трагедії. До нього на прийом все частіше приходили люди, які попереджали про небезпеку. Але їх виганяли з кабінетів, погрожували арештом і запевняли, що все під контролем.

Про можливий прорив знали і у Штабі цивільної оборони, проте не ухвалили жодних рішень. Місцеве населення не відселяли і не попереджали. Адже чиновники заборонили «сіяти паніку» серед городян, сподіваючись, що все минеться.

За деякими джерелами, коли міський голова Давидов почув, що сталася трагедія, то за день посивів. Хоча офіційною причиною його смерті називають серцевий напад, проте говорять і про його самогубство.

Читайте також: Затоплений світ Бакота. Як українські села поглинув Дністер «задля прогресу».