«Концтабір» у шкільному підвалі. Як відновлюються села Чернігівщини після окупації

Сліди російського вторгнення у Іванівській громаді на Чернігівщині видно на кожній вулиці, у кожному дворі, тут вщент знищено 226 будинків. Минуло два роки після деокупації, рівно 31 березня російська армія відступила. Жителі громади вважають це своїм першим днем перемоги. Кореспондент Україна.infoвідвідала села Красне, Ягідне та Іванівку та побачила, як живуть люди після пережитих жахіть.

Ягідне. 10 людей померли у підвалі

При в’їзді в село Ягідне відразу видно поруйновані споруди, разом із цим – декілька новозаведених будинків. Звідси від Чернігова 15 кілометрів. В центрі села зруйнована школа та дитячий садочок. Вікна повністю вибиті. Навчання тут зупинилось і більше ніколи не відновиться. Поруч сосновий ліс, якому теж дісталися від окупантів – вирви та спалена техніка.

У березні 2022 року росіяни зігнали 350 людей до шкільного підвалу (з них 77 дітей і 5 немовлят) для створення «живого щита».

 «Російська армія зайшла в наше село 3 березня, виганяли людей з будинків, зганяли у підвал школи, без засобів для виживання, без ліків. В ньому померло десять людей, – розповідає Валерій Польгуй. – Згідно проєкту, приміщення перетворять на музей, діти навчаються в іншій школі».

Чи не найбільше постраждала вулиця Яблунева. Бачу літнього чоловіка біля простріляного паркану. Прошу розповісти про пережите. Натомість чую:

 «В мене двох синів закатували та розстріляли, не хочу нічого згадувати, (опускає погляд, ховаючи сльози – ред.). От напроти сусідка, вона все розповість».

Заходжу до обійстя Тамари Климчук, жінка живе у літній кухні, схожій на сарай. Всередині облаштована груба, поруч диван, старенький стіл, кілька тарілок, та телевізор, туалет на вулиці, щоб помитись, потрібно гріти воду та зливати над мискою. В таких умовах мешкає два роки. ЇЇ будинок був повністю зруйнований.

 «В моїй хаті жили тувинці та буряти. З мансарди вони запускали дрони. Я з онуками та донькою жила у погребі, ходили в туалет у відра. Нас на кілька хвилин випускали, аби біля хати все це висипати. Погріб постійно трясло, часом окупанти прибігали ховатись. Потім нас вигнали у підвал школи. Не будо жодного тихого дня, біля будинку культури зірвались боєприпаси. Снаряд залетів в мій дім, все згоріло. А 31 березня у щілинах підвалу ми побачили, що росіяни почали збирати техніку і тікати як миші, а 1 квітня зайшли наші військові, згадую і плачу», – втираючи сльози, ділиться Тамара Климчук.

Оселю пані Тамарі побудували нову. Допомогла в цьому Латвійська республіка, про це вказує табличка на будинку. Зараз жінка чекає коштів по державній програмі «єВідновлення», аби зробити всередині ремонт.

Абсолютно безплатно допомагає відбудуватися людям волонтер «Добробату» Ярослав Маценко. З ним я зустрілась на Яблуневій вулиці.

 «Я сам із Києва, приїхав сюди в червні 2022 року. Спершу жахнувся, жодного вцілілого даху. Я за фахом професійний будівельник, тому не тільки будував, а й координував всю роботу. Планував, що побуду 2-3 тижні, адже в мене батьки на Сумщині, там теж багато відбудови. Проте, почувши ці страшні історії від людей, зрозумів, що я тут потрібний. Третій рік допомагаю місцевим жителям відновлювати оселі, абсолютно безкоштовно і добровільно. Держава допомагала із будівельними матеріалами, також свою допомогу надала громада», –зазначає Ярослав.

Зараз у Ягідному повністю потрібно ще відбудувати три будинки.

Красне. Двічі втратили дім

Далі заїжджаю у селище Красне. Його назва походить від слова прекрасне, наголошує староста Олексій Дерев’янко.

Зустрілись ми відразу біля приміщення сільської ради. По селах свого старостату пан Олексій пересувається на електроскутері. Запрошує на екскурсію.

Їдемо до модульних будинків. Їх надав в користування швейцарський меценат.

Першою заїхала багатодітна родина Наливайків.

 «В мене п’ятеро дітей, ми двічі втрачали дім», – розповідає Ніна Наливайко. – Вперше у 2014 в Алчевську, а вдруге в березні 2022 року. Ми придбали хату під виплату у сусідньому селі Скорінець. Я відразу закохалась у природу: поруч ліс, церква. Поволі робили ремонт. Потім знову, як у жахливому сні – в березні ми жили у погребі. В нашому селі були жахливі бої. Військові наказали тікати якомога далі».

 «Під обстрілами ми бігли в інший кінець села, забігли в чужий закинути погріб. Там була лише консервація. Я відкривала і давала дітям. А 15 березня в доньки було день народження – так я випадково в кишені халата намацала цукерку і так її привітала. Ми жили у тому погребі вісім днів. Потім нас забрали та ми поїхали до Львова, звідти до Вінниці. Пожили якийсь час. І от уже знову повернулись на Чернігівщину у модульний будинок. Тут тепло, взимку опалюється електрикою, є кімнати для дітей, кухня, два санвузли. Нам завезли електроприлади. Надіємось, що нам побудують новий будинок», – каже Ніна Наливайко.

В індивідуальному модульному будинку проживає пенсіонерка Наталія Адамяк. Від її дому навіть фундаменту не залишилось.

 «Я з подругами весь час сиділа у погребі, ховались від обстрілів. Одного дня ми вирішили вийти на вулицю, пішли до сусіднього двору, бачимо літак. У хвилині моя хата почала палати. Світла не було, води із криниці теж не можна було дістати. Диво, що нас в тому погребі не було, а то б загинули», – згадує пані Наталя.

Нове, альтернативне помешкання подарувала жінці польська гуманітарна місія. В середині просторо, стіни обшиті дерев’яною вагонкою, гріють електроприлади. Пані Наталя вдячна меценатам за дах над головою. Загалом у селі Красне повністю було знищено 11 будинків, пошкоджено 177.

Іванівка. Відстежували сигнали телефонів

Російські загарбники з поміж інших сіл добре понівечили село Іванівка. Прямо в центрі стоїть розбитий будинок культури.

До його відновлення поки не дійшла черга. Окупанти також зруйнували шкільну їдальню. ЇЇ ремонт уже завершується.

Місцевий житель Андрій показує мені на будинок, в якому мешкав неодружений чоловік. Він зник безвісти – його доля досі невідома.

 «Я живу на хуторі. Так в нас їх було найбільше. Поставили техніку в мене прямо на городі. Самих з дітьми вигнали. А на вулиці холодно. Так добрі сусіди прихистили», – зазначає пан Андрій.

В голови громади Олени Швидкої під час окупації загинув рідний дядько, померла бабуся. Люди шукали порятунку від смерті в шкільному підвалі. Згадує місцевий активіст Олександр Єрмак.

 «Я працюю в школі спортивним тренером. До війни в шкільному підвалі я планував зробити тренажерний зал», -- розповідає Олександр. – Власним коштом зробив опалення, вентиляцію. Під час окупації в нашому залі ховалось 206 людей, з них 38 дітей. Я організував побут і був так званим комендантом в укритті. Були люди, які під обстрілами готували, хтось прибирав. Рашисти п’яні їздили, грабували наше майно, не вірили, що це село. Думали, що взяли місто. Питали: «А что это у вас за город?». Телефонами не можна було користуватися, в них був пристрій, який вираховував сигнали. Одного дня прийшли окупанти та кажуть мені: «Або здаєте телефони або тебе розстріляємо. Я злякався, в мене четверо дітей, є заради кого жити, прийшов і зібрав всі телефони, які були у людей. Після окупації всім повернув. Всі, хто був у підвалі, були як одна дружня родина, і думали про одне – як вижити».

Помічаю, попри всі пережиті жахіття, люди в Іванівці згуртовані, допомагають один одному та моляться за перемогу. Після кожної згадки про окупацію радіють, що залишились живі. Адже все можна поволі відновити, відбудувати нажити – і допомагають в цьому чимало міжнародних організацій та небайдужих людей.

Леся РОДІНА, фото автора