“Упали на землю, быстро!!! А то постреляю ща всех на х@й и мнє за это ничего не будет!!! Медики, б@я…”. Так російські окупанти зустріли бригаду швидкої в Маріуполі, яка їхала на виклик. Дуло автомату впирається в спину, ти лежиш на землі, прикриваючи голову руками і думаєш, ну, все, приїхали…
Історію медиків розповідає Всеукраїнська рада реанімації.
Сергій Чорнобривець з Маріуполя, 24 роки. Він фельдшер. Один з тих медиків, хто до останнього залишався у вже окупованому Маріуполі і продовжував рятувати життя людей. Один з тих, хто, як і тисячі його колег по Україні, не вважає себе героєм. Незважаючи на те, що бачив, як у розірваних грудях 7-річної дівчинки билося серце.
– Осколкове поранення у передню грудну клітку. Зачепило легені, але серце та судини дивом залишилися цілими. Коли ми з колегою відчинили двері авто і побачили на задньому сидінні дівчинку у закривавленому светрі, побачили, як б’ється її серце, то на мить заціпеніли. Поруч стояли шоковані батьки дівчинки, і ми, швидко оговтавшись, почали надавати їй допомогу. В операційній Аліну вдалося врятувати – реально, дитина “народилася в рубашці”.
Сергій провідав дівчинку пізніше, через два тижні – переконатися, що з малечою все добре. Своїм янголам-охоронцям дівча намалювало малюнок – медики у червоній формі, авто швидкої, блакитне небо і сонце.
Сонце, якого так і не побачив інший пацієнт Сергія. 16-річного хлопця після обстрілів окупантами житлових кварталів до лікарні привезли без ніг – травматична ампутація обох нижніх кінцівок.
– Весь час до операційної я продовжував його реанімувати, проводив СЛР. І ніяк не міг спинитися. Навіть коли колеги сказали, що все, без шансів… Я натискав на грудну клітку хлопця, сподіваючись на диво. Хоча розумом усвідомлював – з такими травмами йому не вижити… Цей випадок вперше з початку війни вибив мене з колії. Такий молодий хлопець, все життя могло бути попереду…
Не з’їхати з глузду та утримувати оптимізм Сергію допомагав колектив. Каже, щоранку, прокидаючись у лікарняному підвалі, медики підбадьорювали один одного і жартували.
– Це те, що тримає. Що не дає скотитися у прірву відчаю та жаху. Ці люди просто неймовірні – навіть влаштували колективне вітання з імпровізованими “подарунками” на мій День народження 18 березня.
Війна змінює не лише відчуття часу.
Сергій каже, війна змінює і медичні протоколи – коли ти знаходишся під обстрілами, то не думаєш про свою безпеку. Думаєш лише як дістатися до пораненого і врятувати його.
В окупованому Маріуполі з 2 березня не було світла, води і зв’язку. Тому виклики бригада швидкої приймала або по рації від рятувальників ДСНС, або ж люди самі пробиралися до лікарні і розповідали, де лежать поранені.
17 березня робота медиків ЕМД стала неможливою. Дороги зруйновані так, що швидка не проїде. Та й везти поранених стало нікуди – всі лікарні були вже розбомблені.
– Ми вирішили на власний страх і ризик виїжджати з міста, – каже Сергій. Нас було шестеро. Проте не всі колеги погодилися виїхати – так, є ті, хто й досі перебуває в окупованому Маріуполі і вириває у ворога життя кожного мирного українця. Це наші герої. Справжні.
Сергій з колегами вже півтора місяці перебуває у Запоріжжі – всі продовжують працювати в ОЦЕМД та МК. Голос бадьорий, настрій на перемогу. Проте мучить почуття провини – каже, як медик добре розуміє, що таке “синдром вцілілого” і що ПТСР, на жаль, згодом накриє всіх, хто пройшов медичний фронт.
