Єдиний не вийшов з «Азовсталі»: історія воїна, що подолав 200 км окупованої території. Відео

Український військовий Олександр Іванцов з позивним Схід був одним з оборонців Маріуполя та Азовсталі. Проте після наказу здатися у полон, боєць вирішив лишитися на заводі та переховуватися там певний час незважаючи на небезпеку.

Свою історію Олександр розповів Сергію Пейчеву на YouTube каналі PRESSING.

Вперше заявку про приєднання до Азову Олександр Іванцов написав у 2015 році. Це сталося після того, як на війні загинуло два його друга. Тоді провоював за Україну на сході хлопець до 2020 року, після чого вирішив спробувати пожити цивільним життям. Проте Олександру не вдалося відчувати себе повноцінно, тому він пішов працювати приватним охоронцем на судна, які ходили в Сомалі.

Початок повномасштабного вторгнення

Про початок повномасштабного вторгнення Іванцов дізнався лише 26 лютого, адже до цього був без зв’язку. Тоді він одразу вирішив розривати контракт з фірмою та повертатися в Україну, аби боронити кордони Батьківщини.

«Я б просто ніколи не пробачив собі, якби я не взяв участі у війні за Україну, а залишився десь закордоном, в якійсь країні, у повній безпеці, коли мої друзі гинуть і проявляють неабиякий героїзм заради свободи», — розповів Олександр.

Летів у Маріуполь хлопець без військової форми, адже на той момент було складно знайти щось в Україні. На гелікоптер, який доставляв військових в Донецьку область, Іванцов сів у цивільному одязі, але з бронежилетом, каскою та автоматом. Вже потім, у ході ведення бойових дій, військовий знаходив необхідну амуніцію. Інколи вона діставалася йому від загиблих побратимів.

Шлях до Азовсталі

Під час одного з боїв бригада, у якій був Іванцов, повинна була йти прямо на ворога, проте більшість військових вирішили здатися у полон. Тоді Олександр знайшов серед побратимів ще одного бійця, який хотів спробувати прорватися та дістатися до «своїх». Ним виявився солдат-строковик. Вони удвох декілька днів йшли по території, де базувався ворог. Переміщалися виключно вночі, а вдень відсиджувалися у схованках. Військові йшли до консервного заводу, де повинні були базуватися українські бійці, проте коли дійшли туди, з’ясувалося, що ЗСУ вже лишили ту позицію, а на територію заводу почала заходити техніка противника. Тому їм довелося перепливати річку на плотині, яку дивом знайшли.

«Коли ми дісталися до півострова, це була так звана сіра зона, на консервний завод вже заходив ворог, з іншої сторони була інша річка, а далі Азовсталь, там де наші. Але у нас не було зв’язку ніякого, і ми розуміли, що можемо потрапити навіть під вогонь наших сил», — поділився Іванцов.

Коли боєць шукав плавзасіб, щоб переплисти другу річку, по ньому все ж таки відкрили вогонь зі сторони Азовсталі. Проте дивом військовим вдалося неушкодженими переплисти річку та здатися першому посту прикордонників, яким пояснили ситуацію та розповіли, хто вони.

Оборона Азовсталі та небажання здаватися у полон

А далі почалася оборона Азовсталі. Іванцов пережив авіаудар та допоміг врятувати з-під завалів побратима. На заводі займався забезпеченням бійців. Це тривало до того, поки не надійшов наказ здатися у полон.

«Я чомусь думав, що ми тут всі помремо або ж нам дадуть команду йти на прорив, але командуванням вирішило інакше, з чим я погоджуюся, це було вірне рішення. У нас було багато поранених, і для того, щоб врятувати важко пораненим життя, довелося піти на цей крок. Але горнізон Маріуполя все ж виконав своє завдання і виграв час для України», — зазначив Олександр.

Проте так сталося, що сам Іванцов не здався у полон, а залишився на Азовсталі. Військовий попередив про своє рішення командира взводу та попросив, аби той не давав ім'я Олександра у російські списки. Кожен побратим потиснув руку Іванцова, а командир погодився з вибором бійця.

Перед тим, як захисники Азовсталі вийшли з території заводу, Олександр облаштував собі схованку, яка відходила від каналізаційного каналу та була розміщена в декількох метрах під землею. Він заніс туди матрас, запаси їжі, води та санітайзер, завдяки якому пізніше розводив вогонь.

«Я там пробув близько тижня, сім днів <...> у мене там була розвага — я переплавляв цукор у карамель, робив собі цукерки. Думав різні сценарії свого виходу, що потраплю в полон, що буду казати на такому етапі, будував собі легенду, просто був у роздумах <...> і просто намагався більше спати», — розповів Олександр.

Вихід з Азовсталі

На сьомий день боєць зрозумів, що більше не втримає, тому вирішив виходити з території заводу. Аби зробити це, Іванцов перевдягнувся у цивільний одяг, розібрав та закопав зброю, а шлях свій почав уночі. За словами Олександра, ворог демаскував себе ща рахунок того, що палили вогнище там, де перебували, а пересувалися з ліхтарями, до того ж голосно розмовляючи. Тому він розумів, де зможе пройти і не натрапити на російських військових. Так, до світанку Іванцов дістався до міста, після чого 200 кілометрів території, на якій вже базувався ворог, подолав пішки та зрештою дійшов до українських позицій, де здобув свободу.

Даші – 33 роки і вона штурмовик у Третій штурмовій бригаді. Має позивний «ДШК». Вже рік дівчина виборює кожен клаптик нашої землі на рівні з чоловіками та зізнається, що ні разу не пошкодувала про своє рішення. Родом з легендарної Чорнобаївки. До «повномасштабки» працювала в успішній меблевій компанії. Гарно заробляла, подорожувала.

Коли росіяни вторглися 24 лютого, Даша була у Херсоні, який за лічені дні був окупований. Через пів року дівчина таки наважилася виїхати на підконтрольну українську територію, проте таким чином не втекла від війни, а навпаки – стала її частиною.

Про своє рішення, перший бойовий досвід та мрії «ДШК» розповіла Раміні Есхакзай.

Як потрапила до Третьої штурмової?

«До повномасштабки я вважала себе найщасливішою людиною, бо моя робота була мені хоббі.

Ці всі новини про окупацію, загиблих дітей так накопичилися... Що в одним момент вирішила: спробую я.

Я спочатку подала документи на у 47-му бригаду. Пішла на співбесіду. У серпні 2022 року вирішила спробувати ще й подати документи до «Азову».

Прийшла здала фізо (фізичну підготовку). Одразу мене забрали на селекцію. Пройшла курс молодого бійця. Це не було легко. Все сталося якось швидко. Мене забрали на полігон, оформили – і я в ЗСУ», - пригадує «ДШК».

Якщо інші бійці навчаються протягом трьох місяців, то Даша освоїла все удвічі швидше. Зізнається, що чоловіки не сприймали її у серйоз до першого «бойового хрещення».

«Я її перший раз побачив і подумав: ну що ти тут робиш, серйозно? На полігоні вона не вміла ні автомат нормально тримати. Буквально 2-3 тижні – чистий штурмовик. Навчилася одразу.

Час першого Бахмуту. Саме «ДШК», «Батя» і ще 5 осіб – останні, хто вийшов. Вона стояла до останнього. Хлопці контужені вилазили, ригали, а вона поряд з ними надавала допомогу.

Після цього її стали поважати.

Ще я з нею був разом у Кліщіївці. Зима, мороз, вітер, мінус 15-20. Було за неї переживання. Бо ми, хлопці, звикли, як пулі летять, треба пригнутися чи присісти, а вона просто стояла рівно, типу «нічого не боюся».

Постійно рветься в бій і ніколи не здається», - розповідає «Доцент», боєць першого штурмового загону 3ОШБр.

«Хлопці не дозволяють рубати дрова. Мабуть, бояться мене з сокирою»

«До мене довго звикали. Адже, як не крути, дівчина в армії, це нечастий випадок. Я була у взводі, 30 чоловіків, кожен зі своїми принципами. Дехто зовсім не хотів підходити. Я розуміла, що буде така реакція, що ніхто не скаже: «ДШК, як добре, що ти прийшла». Я не можу всім подобатися, це нормально.

Я прийшла і одразу сказала: хлопці, я ваш побратим. Треба нести БК – несу, треба нести колоду – несу. Дощ іде – ну нічого, якщо моя черга йти в наряд. Якщо я прийшла до вас, то виконую все на рівні. Вони тільки не давали мені рубати дрова. Не знаю, чому. Можливо, боялися мене з сокирою», - усміхається «ДШК».

Даша стала штурмовиком, бо, на її переконання, саме так вона може бути причетною «до чогось великого». Має посаду бійця-санітара, завдання якого не лише штурм, але й допомога пораненим.

Спорядження, яке кожного дня, одягає дівчина, важить близько 20 кілограмів, плюс, рюкзак такої ж ваги. Захисниця каже, що має хорошу фізичну витримки через заняття кросфітом до війни.

«У штурмовика повинно бути, приблизно 9 магазинів, не менше 8 точно. Броня. Також має бути вода. Каска. Найголовніше – має бути напоготові твоя зброя. Обов’язково має бути ремінь до автомату. Дві аптечки. Я ще маю гранату», - розповідає дівчина.

«Бойове хрещення»

«ДШК» брала участь у звільнення Херсонської області минулої осені, проте справжнім «бойовим хрещенням» називає операції в Бахмуті.

«Ми мали пройшли 5 кілометрів пішки. Коли ми пройшли до перших позицій, там вже були наші побратими, була вогнева підтримка. Тоді почався артобстріл. На жаль, був «приліт» в окоп і одразу 5 «трьохсотих».

У той момент мене затягнути в укриття. Але коли я почула, що є поранені, чомусь спрацював режим швидко вибігати з укриття та бігти туди в окопи. Це було так зване моє бойове хрещення.

На жаль, ця операція затягнулася у нас на три дні. Вона була дуже важка, бо ми мали брати висотку, а вона обстрілювалася буквально всім: авіацією, танками, танками. Там у мене був перший досвід, коли мій автомат заклинив і я нічого не могла з ним зробити. Я виходила остання з групи. Але зрозуміла, коли ви всі як один злагоджений організм, то немає нездійсненних задач», - пригадує «ДШК».

«Не думала, що вийду жива»

Події у Кліщіївці Даша називає найважчими, адже групі довелося чотири дні бути без їжі, відпочинку та води при сильному морозі.

«Я не думала, що вийду звідти жива. Вже змирилася з цим. У нас було дуже мало людей, 11 бійців, потім залишилося 10. Ми тримали одну вулицю в Кліщіївці і опинилися в оточенні. Стояли там 4 дні, надворі було мінус 11. Це було 4 дні без води, без їжі, без відпочинку і без сну. У вже на четвертий день я відчувала, що очі просто закриваються. Хоча морально все було нормально», - зазначає захисниця.

Командири змогли вивести бійців на безпечну територію.

«ДШК» зізнається, що особливо важко втрачати побратимів. Найкращих.

«Коли ти дивишся за процесом розвитку свого побратима і думаєш, що він стане генералом, адже він справжній воїн. Коли ти розумієш, що його вже немає, це дуже важко. Це ламає, але я завжди думаю, що він не хотів би, що ти втрачали віру чи мотивацію. Ми маємо зробити так, щоб його загибель не була марною.

Якщо мені десь фізично важко, чи емоційно погано, то я люблю дуже бігати. Навушки, музику – і побігла», - ділиться почуттями штурмовик.

Дівчина каже, що війна змінила її із середини: «Зміни у собі, звичайно, є. Тепер помічаю, що гаряча розчинна кава після штурму, то найсмачніше кава, хоча раніше я розчинної ніколи не пила».

Після війни Даша мріє поїхати у гори, пити там смачну каву, читати книжки та дивитися серіали. Завести собі німецьку вівчарку і насолоджуватися тишею.