Як говорити з ветеранами і про що не можна питатися українських воїнів?

«Мені дуже не подобається оце возвеличення «ви наші герої», але так само дуже не подобається оце таке вайберське знецінення «ви наші сонечки, наші котики» чи ще щось. Військові — це воїни», — говорить Гліб Стрижко, ветеран, морпіх.

Після звільнення з полону, вже у цивільному житті в Україні, у ветерана пришвидшувалося серцебиття, коли до нього зверталися російською…

Це одні з тих нюансів і «дрібниць», на які мають зважати цивільні, спілкуючись із захисниками.

«Ми нормальні люди, просто бачили трохи друге. Багато чого не розуміють цивільні про війну. Війна — це дуже погано. Не нада їм розуміти цього. Але військових розуміти — це було б класно», — ділиться ветеран, старший солдат Сергій Коц.

Поради, як говорити з військовими, опублікувало МОЗ.

Під час спілкування пам’ятаймо про особисті кордони та толерантне ставлення одне до одного. Запитайте ветерана чи ветеранку, як їх зустріли вдома, як почуваються, чим планують займатися, чи потрібна якась допомога… Навіть якщо людина цього не покаже, насправді вона буде глибоко вдячна вам за повагу і тактовність.

Навіть якщо дуже цікаво, якщо кортить дізнатися або просто не знаєте, про що інше запитати, ніколи не питайте і не кажіть людині, яка повернулася з фронту, таке:

• Чого тебе туди понесло, набридло жити?
• Я й не думав, що ти підеш воювати...
• Чому ти взагалі туди пішов/пішла?
• Ти ж дівчинка, нащо ж тобі та війна?
• Як там було взагалі? Жорстко?
• Ти бачив загиблих або як хтось помирає? 
• Помирав хтось зі своїх?
• А ти вбивав? А що відчував, коли вбивав?
• Що там було на війні? 
• У тебе стріляли?

Такі запитання можуть викликати доволі тяжкі й потенційно травматичні спогади.

Не говоріть: «Я тебе розумію». Якщо ви не були на фронті, не маєте досвіду участі у бойових діях.

Не жалійте: «Ох ти ж бідненький/бідненька!». Має бути повага, а не жалість. Жалість знецінює, свідчить про вашу переконаність, що людина не впорається.

Говорити про смерті побратимів/посестер доречно, якщо йдеться про пам’ять, а не про факт загибелі. Як правило, більшість ветеранів/ветеранок зіштовхувалися зі смертю людей, яких вони знали. Результатом є так звана «вина того, хто вижив» — коли людина повертається і їй соромно за те, що вона вижила, а хтось — загинув. Така розмова викличе сумні спогади.

Запитувати у ветерана/ветеранки «Коли обміняють наших полонених?», «Чи вистоїмо ми у цій війні?», «Коли війна закінчиться?» теж не варто. Ці питання поза їхніми знаннями, трохи не «за адресою».

Питання на кшталт «Чи ти когось убивав/убивала?», «А скількох ти вбив/вбила?», «Як це — вбивати?», мабуть, найгірші з можливих. Найчастіше правдива відповідь — «так, убивав/убивала». Цю тему немає сенсу зачіпати, вона повертає жахливі спогади смерті. Нормальна людина зовсім не пишається тим, що вбила когось, прагнучи вижити і захистити себе, побратимів, сім’ю і країну — усе, що їй дороге. Вбивства для звичайних людей — не та діяльність, про яку хтось мріє чи хоче згадувати.

Теми, які можуть бути чутливими для розмови: війна, політика, справедливість несправедливість, почуття провини. Якщо людина сама прагне говорити на ці теми, нагадуйте собі, що вона має право думати так, як їй краще, що нема потреби її переконувати у протилежному, що вона хоче бути почутою.

Не варто використовувати висловлювання, що принижують гідність, знецінюють досвід або можуть викликати бурхливу реакцію у ветеранів/ветеранок та сприйматися образливо: 

• Я теж збирався/збиралась піти на війну, але...
• Війна — це жахливо.
• Скоріше б те все вже закінчилося.
• Я знаю [ім’я], він після війни став диким/психом.
• А я чув/чула, що в зоні бойових дій твориться...
• З тобою в розвідку не підеш…
• Я взагалі не розумію, що це за війна така, — завжди мирно жили.
• Ми вас туди не посилали.
• Росіяни — наші брати. Ми один народ.

Як і у будь-якої людини, у ветерани чи ветеранки можна запитати «як справи?» або «як день?», без фраз на кшталт «тримайся» і «все буде добре». 

Питання про війну краще ставити ті, які підкреслюють спроможність людини справлятися з різними ситуаціями: «Як ти справлявся/справлялася?» або «Я бачу, як тобі було непросто, але мені приємно, що ти зараз тут, поруч зі мною»...

Якщо потрібно підтримати ветерана/ветеранку, варто сказати: «Так, це справді важка ситуація» або «Мені дуже шкода чути це». Так можна показати, що проблема важлива.

Якщо бачите, що співрозмовнику/співрозмовниці некомфортно говорити, уточніть, чи все добре. Завжди можна запитати: «Чи комфортно тобі, якщо я буду тебе про щось розпитувати?», «Чи є теми, на які тобі не хотілося б говорити?», «Можна жартувати з тобою на цю тему?» або «Чи ти вважаєш недоречним, коли я так говорю, не маючи такого самого досвіду?».

Замість того щоб говорити: «Ви герої, сонечки, красені, щит України» (хоч це і правда), краще сказати про свої почуття: «Я вам дуже вдячний», «Мені спокійно від того, що є ЗСУ», «Я дуже люблю ЗСУ».

Самі ж ветерани/ветеранки прагнуть більше особистого простору, тож нав’язувати спілкування — геть неприйнятно. Якщо ж людина прагне комунікації, краще бути активним слухачем/слухачкою:

• не перебивайте, поки він/вона не висловить думку!
• уникайте оцінних суджень чи образ!
• якщо людина не хоче щось розповідати — не тисніть!

Інколи ми не знатимемо відповіді на запитання від ветерана/ветеранки. Не варто при цьому мовчати. Важливо щиро сказати: «Я не знаю, що тобі відповісти, але я з тобою, я поруч».

Більше прикладів і рекомендацій від фахівців є в посібнику «Люди з досвідом війни. Взаємодія». Це гід з толерантної взаємодії, створений за ініціативи першої леді Олени Зеленської.