Унікальний поет, який подарував українській літературі власний стиль: день народження Павла Тичини

23 січня – 133 річниця з дня народження українського поета Павла Тичини. Він був офіційно пропагованим і активним поетом. Фактично, творцем соцреалістичного канону, який тоді проштовхувався.

До дня народження Павла Тичини 23 січня, Мінкульт розповів про життєвий шлях українського поета.

«У часи тоталітаризму митці мали обирати між власним життям та творчістю. Одним з тих, перед ким постав такий вибір був і Павло Тичина. В його віршах почала проглядатися суміш нещирості та вимушеності, а сама поезія стала все більше «радянською» та «ідеологічно правильною». За цими змінами у творчості стоїть великий біль справжнього митця», – кажуть в Мінкульті.

Тичина був унікальним поетом, що подарував українській літературі власний стиль – «кларнетизм». Крім того, він мав неабиякий хист до малювання і співу та самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов.

Писати вірші Павло Тичина почав з 1906 року, наслідуючи Олександра Олеся та Миколу Вороного.

«Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піти збуди, цілуй їй очі».

Перший вірш – «Ви знаєте, як липа шелестить» – побачив світ у 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі Михайла Грушевського, якому зошит з поезіями Тичини передам Коцюбинський.

«Де грози падають – там райдуги встають».

Оскільки Тичина почав друкуватися ще у 1912 році, то Українську революцію зустрів уже відомим поетом молодшого покоління.

Утім, особисто участі не брав, більше відгукувався на історичні події віршами, які принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня».

«Нема сильніш од землетрусу,

Як потрясать серця людей».

У 1920-му році їде в тур Правобережною Україною – від Києва до Одеси з Другою мандрівною капеллою «Дніпросоюзу» на чолі з Крилом Стеценком – як репортер і як другий диригент. Пізніше сам організував хор, з яким виступав до переїзду до Харкова.

«І рости і дітям на треба,

Так, щоб єж гриміло з краю в край».

У 1923 році опиняються у Харкові, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до щойно заснованої спілки пролетарський письменників України «Гарт».

1926 року бере активну участь у створення ВАПЛІТЕ – Вільної Академії пролетарської літератури на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

«Сталь і ніжність, друже мій,

Поєднать в собі зумій».

Великий вплив на Тичину мав арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, навесні 1923 року у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади».

Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.

Уже всередині 1920-х років вірші Тичини стають все більше «радянськими» та «ідеологічно правильними».

«І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати, Україно,

В журбі головонька твоя».

У 1928-му році Олександр Олесь відгукується на них віршем «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку 1970-х прів писав про це більш категорично:

«Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної».

«Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу в душі».

Наближеність до партійних кіл дозволила Павлові Тичині зробити блискучу кар’єру.

З 1929 року він був дійсним членом Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР.

Був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.

Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль у літературі – «кларнетизм».

«Не дивися та привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться».