«Росіяни дійшли до Львова», – Андрій Щербань розповів про 888 днів полону «без сонця»

Координаційний штаб розповів історію солдата Андрія Щербаня, який провів 888 років у російському полоні. Хлопець повернувся додому під час обміну 24 серпня.

У дитинстві Андрій захоплювався малюванням та космосом: у його колекції було чимало макетів космольотів і марсоходів. Після закінчення школи вступив до університету, а у вільний час займався фотографуванням, відеозйомкою та монтажем.

З 2021 року проходив строкову службу на посаді старшого стрільця. З початку повномасштабного вторгнення охороняв об'єкти у Київській області.

«Було чутно вибухи, які спочатку лунали на великій відставні. Ми були у бойовій готовності, – згадує боєць. – Але подальші події розгорталися достатньо динамічно».

Повітряні бої відбувалися прямо над головами бійців. Важка ворожа артилерія накривала щільним вогнем позиції. За день до потрапляння у полон боєць зателефонував мамі.

«Звичайно, я не розповідав, що відбувається навколо, намагався віджартуватися, типу я поїв та поспав, – посміхається Андрій. – Але рідні приблизно володіли ситуацією, знали, що відбувається на нашому напрямку».

Ворожі танки наблизилися майже впритул, оточення було неминуче. Коли потрапили в полон, їм зав’язали очі та одягнули кайданки.

Тричі Андрію змінювали місця утримання, у камері останнього навіть не вистачало місця для стояння: конвоїри наказували вишикуватися вздовж стіни коридору. Воду вимушені були пити з крану, вона мала жахливий запах.

Наглядачі намагалися зламати дух бійців, розповідали що російські війська дійшли до Львова, про начебто мільйони загиблих українців та розділення території України між іншими державами.

Проте українці критично ставилися до інформації, яку їм давали працівники колонії. Побратими розповідали один одному життєві історії. Андрій запам’ятав одного з офіцерів, якого перевели до його камери. Він був старший за хлопців: дуже цікава та обізнана людина. Давав фахові відповіді на питання, що цікавили.

«Він, зокрема, ділився з нами життєвим досвідом, – згадує Андрій Щербань. – Ми всі молоді, неодружені. Він розповідав нам про цінність сімейних відносин, про найдорожчі спогади: час, проведений з родиною».

Кожен із хлопців мріяв відправити листа рідним, коротеньку вісточку про себе та отримати зворотній зв'язок, хоч і з острахом, бо хвилювалися, чи живі рідні.

В одному з місць утримання місце для прогулянки мало чим відрізнялося від камери: суцільні високі чотири стіни, єдине, що без даху, куди зрідка міг зазирнути промінчик світла.

Якось уночі двері до камери Андрія відчинилася, зайшли наглядачі, зачитали декілька прізвищ та наказали переодягнутися та зібрати речі. «Один з наглядачів вирішив пожартувати – сказав, що нас везуть на розстріл».

Шлях додому був довгий, майже дві доби. Подорож була автобусом, літаком. Були зупинки для того, щоб підібрати з інших місць утримання полонених. Руки були зв’язані скотчем, тому прийом їжі був доволі проблематичний.

«Нам дали команду зняти мішки з голів. Я був вражений від краси навколо. Понад два роки на моєму обличчі не було промінців яскравого сонця, я не бачив дерев, кущів – суцільні бетонні стіни».

Уже колишні бранці раптом побачили людей в українських одностроях та почули рідну мову.

«Під час обміну на одній з ділянок дороги ми порівнялись з російськими військовополоненими, які прямували у протилежному напрямку. Перше, що впало в око: це не були змучені полоном люди. Візуально вони мали нормальну вагу, у них не було темних мішків під очима, які мали ми».

Після обміну Андрій ще деякий час не наважувався зателефонувати рідним, йому було дуже складно опанувати свої емоції. Представники Координаційного штабу попередили рідних хлопця, що він в Україні, з ним усе добре.

У майбутньому Андрій мріє пов’язати своє життя з кінематографом. Він хоче знімати якісні українські фільми, якими будуть захоплюватися у всьому світі.

«Я б хотів, щоби це була екранізація творів відомих українських письменників. Зараз я роблю невеличкі кроки у цьому напрямку, адже розумію: якщо поставити перед собою конкретну мету та робити впевнені кроки до її досягнення, все неодмінно вийде», - говорить захисник.

Читайте також: Штурмовик Владислав мріє виростити мільйон тюльпанів. Історія бійця 92 ОШБр.