Надрізане вухо, воші, фільми і «уроди» з Червоного Хреста. Історія Ореста, що пережив російський полон. Відео

Орест Грицюк – парамедик із позивним «Прометей», що 9 місяців провів у російському полоні. У мирному житті – працював патрульним, потім психологом, врешті бізнес-тренером. Коли почалося масштабне вторгнення, не роздумуючи вступив до ЗСУ. Крайній свій бій прийняв на Донеччині. Там разом з побратимами потрапив у полон і навіть допоміг зберегти їм життя.

Щоб «не здуріти» у полоні, переповідав фільми. Нині Орест через бюрократичні перепони не може стати військовим психологом і замість допомоги побратимам у реабілітації, «перекладає папірці» із зарплатою у 900 гривень.

Він ненавидить Червоний хрест і у вільний час переглядає улюблені кінострічки, адже не впевнений, що під час «другого кола» служби, убезпечений від чергового полону.

Про втрати, колонії, воші та надрізане вухо «Прометей» розповів у проекті «Бутусов+».

На передовій Орест пробув півтори місяці до того, як потрапив у руки рашистів.

«Я протримався небагато, трохи більше півтора місяця. Наша позиція була важка тим, що, заходячи на неї, ти гарантовано залишаєшся без підкріплення у разі складного бою. Тому що все підкріплення відбувається по полю чи по дорозі, яка прострілюється.

О 7 годині ранку почався артилерійський обстріл. Він тривав рівно до 14 години. Нас важко повибивало контузіями, але ні одного не поранили. По нас працювали 120-мм і танк. На той момент ми мали ліміт у використанні артилерії. Отримували по 300-500 мін, а могли самі використати лише 10.

У дві години дня розпочався бій. Коли летіла остання міна, їх підрозділ вже висунувся до нас. Коли ми підняли голови, бій уже в окопах. Нас 9, їх 28.

Бій закінчився тим, що я кричу до товариша «давай магазин», а він розводить руками, бо немає», - пригадує «Прометей».

«Мене не вб’ють моїм ножем»

У момент, коли ти знімаєш із себе зброю, каску, автомат, бронежилет, ти фактично помираєш. Ти віддаєшся фактично в руки долі і розумієш, що в цих місцях закони не працюють. Так описує свої почуття Орест після того, як росіяни запропонували здатися.

«Я свій ніж закопав у окопі. Тоді в мене була така думка: «Якщо ви щось мені і зробите, то не моїм ножем, ні, ні, ні».

Коли ми виходили в товаришем, він запитав, чи розумію я, що нас вб’ють. Я кажу йому: «Ми заочно вже у так мертві». Додав: «Якщо побачиш, що дістають ножі, бий, тікай, кусай, роби, що завгодно. Мені чомусь особливо страшно померти від ножа. Я бойовий медик і бачив найрізноманітніші поранення, але лякав саме ніж», - каже боєць.

Захисник зізнався, що мав думку покінчити з життям, або не потрапити до рук росіян, але у думках сплила картинка, на якій синові вручають український прапор за загиблого батька.

«Я тоді подумав: «Ні, спробуємо пожити», - пригадує «Прометей».

За словами воїна, те місця, де він потрапив у полон, досі залишається крайньою точкою, куди армія РФ змогла дійти. Це Донецька область, Покровський район.

Тієї ж ночі, українські військові спробували повернути назад втрачені позиції.

«Я не знаю, як то все було зорганізовано. Підійшла група з 30 людей і їх розстріляли просто, як в тирі. Це було жахливе видовище. Я не знав цих людей…

Росіяни пішли зранку дивитися, чи не залишилося там когось живого і привели наших двох. Тоді вони ще було вільні люди…. Один був важко поранений, а в іншого – від вибуху гранати велика гематома на оці.

Росіяни почали дивитися їхні військові квитки. «О, та это артелеристы» і хитнув головою. Двоє взяли автомати. Я зрозумів, до чого йде справа. Чомусь я вирішив проявити до їхнього командира роти таку зухвалість, кажу: «Не беріть гріх на душу. Може їх десь і вб’ють, але давайте не тут».

Як не дивно, але вони погодилися і сказали, аби я спробував щось зробити. Один уже помирав. У мене були кровоспинні, наклав йому шину… Вони вижили. Цього, щоб був із перебитою рукою, поміняли у грудні, він вижив. Ми спілкуємося в Інтернеті. Непогана вийшла історія», - усміхається Орест.

«Як у вільній Україні, люди зустрічаються попити кави, так ми групками по 5-6 людей сидимо і просто давимо воші»

Хоча у полоні «Прометей» провів багато часу, але він не акцентує увагу на катуванні, що довелося йому пережити. Росіяни тримали його на території України (яку вони називають ДНР). Був у Докучаєвську, Донецькій МВС, Оленівці та Горлівці.

«У нашій колонії нас страшно гризли воші – зранку до ночі. Ми зранку прокидалися, нас усіх пошикували, поспівали гімн Росії, потім на сніданок під «Катюшу»… Поїли – і починаємо шукати воші до обіду. Як у вільній Україні, люди зустрічаються попити кави, так ми групками по 5-6 людей сидимо і просто давимо воші», - говорить Орест.

Протези вух на магнітиках

«Мене допитували всі, хто тільки може бути. Найбільше допитував Слідчий комітет. Хотіли почути, що я був свідком вбивства мирного населення та російських солдат. Яке може бути мирне населення, якщо ми сиділи в посадці? Один раз побили, другий раз побили. Третій раз били дволітровою пляшкою води по голові. Коли це продовжується хвилини дві, у тебе тухне все в очах, ти вже не можеш ні стояти, ні лежати.

Як довершення він достав ніж, надрізав вухо і каже, що завтра маєш принести якусь інформацію, бо відріже одразу два вуха.

Я коли повернувся на барак, перше, що зробив, згадав, які зараз роблять круті протези вух на магнітиках. Другий раз, коли я йшов, це було дуже страшно, бо ти нічого не знаєш, а значить, тобі відріжуть вуха. Я ту дорогу по відчуттям йшов, здається, рік», - пригадує військовий.

Після повернення додому боєць намагається повернутися до нормального життя.

«Зараз я повернувся до своєї ваги, займаюся спортом. У мене відбиті суглоби, якщо я не займаюся спортом, мене скручує у знак питання. У полоні важив 70 кілограмів.

Я намагаюся бути таким, як був раніше і попрощатися із тими звичками, що були у полоні. Наприклад, їсти за півтори хвилини.

Ця їжа, що вони там давали, це взагалі страх-бабах, не можливо їсти. Я питав у людей, які працювали на кухні, як можна зробити таку гидоту. Значить: береться великий час з гарячою водою, туди висипається ячна каша з какашками мишей, личинками комах… І кидається брикет нерозмороженої риби. Все це вариво вариться і потім у тебе є 1-1,5 хв на те, щоб його з’їсти, а воно неймовірно гаряче», - говорить захисник.

Фільми, щоб не здуріти у полоні

У полоні Орест допомагав хлопцям не з’їхати з глузду. Розкажував фільми, які пам’ятав. Три частини «Термінатора». Пригадує, найважче давалися стрічки Квентіна Тарантіно.

Просили «Рядового Раяна».

«Море, що хвилюється від вибухів снарядів. Посеред моря десантний катер, у якого відкидається передній борт. В середині – близько взводу, тридцять чоловіків і всі вони розуміють, що зараз, можливо, не всі виживуть. Хтось молиться, хтось ригає, хтось перевіряє спорядження… Скоро буде свисток. Передній борт відкриється і треба буде йти на берег. І не кожен прибіжить на пляж.

Свисток. Борт відкидається. Кулемет зрізає перший ряд людей, всі вистрибують. На березі все змішалося: трупи, люди…»

Коли Орест розповідав, товариші все це уявляли. Хтось закривав очі, хтось навіть засинав.

Робота у полоні і найдорожчий світер

«Ми там були за газонокосарки, щипали травичку пальцями. Отак виводять 240 людей і вони раком ходять, щипають травичку. Або просто переносили купи камінців з місця на місце.

Зимою сніг носили руками. Лопати не давали.

Якось вивантажували сміття на смітник і дивлюся – шматок ганчірки. А це була пізня осінь і я мерз просто як собака. Холод був аж до болю.

Я не був стільки радий «Адідасу», як був радий цьому світеру. Я його струсив і одягнув. Був із ним до останніх днів полону. Дуже хотів його зберегти, але вошей там було трохи більше, ніж хотілося б», - говорить «Прометей».

«Міжнародний Червоний хрест, пішли в задніцу»

Орест розповідає, що Червони хрест надіслав його дружині відповідь тільки після того, як чоловіка вже повернули в Україну.

«До речі, Міжнародний Червоний хрест, пішли в задніцу. Уроди страшні. Приїжджали їх російські представники. Ми крокували, співали пісні. Вони реготали, стукали по плечі і обзивали різними нехорошими словами», - зазначає військовий.

Дорога додому

У квітні Орест Грицюк повернувся на рідну землю під час обміну полонених. Пригадує, що тоді відчував ейфорію:

«Вертухай у Горлівці викликав мене, уточнив дані. І каже: «Танцуй, хохлина, домой едишь». Я розгубився. Надворі було десь 80 людей і почалося щось неймовірне. Вони ледь не на руках несли. Це емоційно важко, бо тебе розпирає щастя, але ти їдеш один з бараку…

Нас спочатку везли у тентованій вантажівці, потім передали російським військовим».

Орест заплакав, коли торкнувся землі. Каже, треба наздогнати все, що пропустив, адже у полоні життя не ставиться на паузу.

Більше часу на реабілітацію

Сьогодні Орест знову повернувся на службу до Збройних сил України. Але не тому, що сам хотів, просто іншого варіанту немає. Боєць працює з паперами за 20 км від «передка». І зазначає, що обміняні військовополонені мають дуже мало часу на відновлення. Вже через місяць їх знову чекають в армії.

«Нам адміністрація колонії казала, що коли ми повернемося додому у нас не буде вибору і ми повернемося служити в армію. Ми сприймали це за дезінформацію. Сміялися з цього.

Але було дуже дивно повернулися і дізнатися, що це дійсно так. Якщо ти не поранений, у тебе немає іншого варіанту, як повернутися назад до служби.

Час реабілітації для людини, яка пройшла полон, має бути хоча б пів року. Мозок звикає до тих умов, до того середовища. І коли ти повертаєшся до нормального життя, ти просто вчишся заново жити», - пояснює бойовий медик.

На другий круг

«Ми не очікували, що людей у війську настільки не вистачає, що нам скажуть: давайте на другий круг.

Я великий прихильник того, що під час війни не можна розводити зраду, критикувати, але є речі, над якими дійсно треба працювати. У полоні близько 14 тисяч наших військовополонених, вони почнуть повертатися. А треба перепочинок і допомагати соціалізовуватися.

Я собі допоміг, я кожного дня собі допомагаю, справляюся з цим, бо у мене є спеціальні знання. Я психолог, мав практику, можу аналізувати те, що відбувається і приймати якісь дії для того, щоб покращити свій стан. У нас в цьому питання всі робиться «для галочки».

Психологи, які зі мною працювали, були зі мною 2 години, вивели мене на саму болючу точку (допит, де мені надрізали вухо), і сказали, що їх час вже закінчився. Обіцяли подзвонити наступного дня, але ніхто мені не дзвонив», - каже «Прометей».

З травня Орест служить на Сході, але отримує лише 925 гривень зарплати. Каже, все через бюрократичні «нюанси». За його словами бійців із такою проблемою чимало.

Грицюк хоче стати військовим психологом, щоб допомагати саме тим, хто пережив пекло полону. Але для цього знову потрібно подолати бюрократичну прірву.

Український військовий Олександр Іванцов з позивним Схід був одним з оборонців Маріуполя та Азовсталі. Проте після наказу здатися у полон, боєць вирішив лишитися на заводі та переховуватися там певний час незважаючи на небезпеку.

Свою історію Олександр розповів Сергію Пейчеву на YouTube каналі PRESSING.

Вперше заявку про приєднання до Азову Олександр Іванцов написав у 2015 році. Це сталося після того, як на війні загинуло два його друга. Тоді провоював за Україну на сході хлопець до 2020 року, після чого вирішив спробувати пожити цивільним життям. Проте Олександру не вдалося відчувати себе повноцінно, тому він пішов працювати приватним охоронцем на судна, які ходили в Сомалі.

Початок повномасштабного вторгнення

Про початок повномасштабного вторгнення Іванцов дізнався лише 26 лютого, адже до цього був без зв’язку. Тоді він одразу вирішив розривати контракт з фірмою та повертатися в Україну, аби боронити кордони Батьківщини.

«Я б просто ніколи не пробачив собі, якби я не взяв участі у війні за Україну, а залишився десь закордоном, в якійсь країні, у повній безпеці, коли мої друзі гинуть і проявляють неабиякий героїзм заради свободи», — розповів Олександр.

Летів у Маріуполь хлопець без військової форми, адже на той момент було складно знайти щось в Україні. На гелікоптер, який доставляв військових в Донецьку область, Іванцов сів у цивільному одязі, але з бронежилетом, каскою та автоматом. Вже потім, у ході ведення бойових дій, військовий знаходив необхідну амуніцію. Інколи вона діставалася йому від загиблих побратимів.

Шлях до Азовсталі

Під час одного з боїв бригада, у якій був Іванцов, повинна була йти прямо на ворога, проте більшість військових вирішили здатися у полон. Тоді Олександр знайшов серед побратимів ще одного бійця, який хотів спробувати прорватися та дістатися до «своїх». Ним виявився солдат-строковик. Вони удвох декілька днів йшли по території, де базувався ворог. Переміщалися виключно вночі, а вдень відсиджувалися у схованках. Військові йшли до консервного заводу, де повинні були базуватися українські бійці, проте коли дійшли туди, з’ясувалося, що ЗСУ вже лишили ту позицію, а на територію заводу почала заходити техніка противника. Тому їм довелося перепливати річку на плотині, яку дивом знайшли.

«Коли ми дісталися до півострова, це була так звана сіра зона, на консервний завод вже заходив ворог, з іншої сторони була інша річка, а далі Азовсталь, там де наші. Але у нас не було зв’язку ніякого, і ми розуміли, що можемо потрапити навіть під вогонь наших сил», — поділився Іванцов.

Коли боєць шукав плавзасіб, щоб переплисти другу річку, по ньому все ж таки відкрили вогонь зі сторони Азовсталі. Проте дивом військовим вдалося неушкодженими переплисти річку та здатися першому посту прикордонників, яким пояснили ситуацію та розповіли, хто вони.

Оборона Азовсталі та небажання здаватися у полон

А далі почалася оборона Азовсталі. Іванцов пережив авіаудар та допоміг врятувати з-під завалів побратима. На заводі займався забезпеченням бійців. Це тривало до того, поки не надійшов наказ здатися у полон.

«Я чомусь думав, що ми тут всі помремо або ж нам дадуть команду йти на прорив, але командуванням вирішило інакше, з чим я погоджуюся, це було вірне рішення. У нас було багато поранених, і для того, щоб врятувати важко пораненим життя, довелося піти на цей крок. Але горнізон Маріуполя все ж виконав своє завдання і виграв час для України», — зазначив Олександр.

Проте так сталося, що сам Іванцов не здався у полон, а залишився на Азовсталі. Військовий попередив про своє рішення командира взводу та попросив, аби той не давав ім'я Олександра у російські списки. Кожен побратим потиснув руку Іванцова, а командир погодився з вибором бійця.

Перед тим, як захисники Азовсталі вийшли з території заводу, Олександр облаштував собі схованку, яка відходила від каналізаційного каналу та була розміщена в декількох метрах під землею. Він заніс туди матрас, запаси їжі, води та санітайзер, завдяки якому пізніше розводив вогонь.

«Я там пробув близько тижня, сім днів <...> у мене там була розвага — я переплавляв цукор у карамель, робив собі цукерки. Думав різні сценарії свого виходу, що потраплю в полон, що буду казати на такому етапі, будував собі легенду, просто був у роздумах <...> і просто намагався більше спати», — розповів Олександр.

Вихід з Азовсталі

На сьомий день боєць зрозумів, що більше не втримає, тому вирішив виходити з території заводу. Аби зробити це, Іванцов перевдягнувся у цивільний одяг, розібрав та закопав зброю, а шлях свій почав уночі. За словами Олександра, ворог демаскував себе ща рахунок того, що палили вогнище там, де перебували, а пересувалися з ліхтарями, до того ж голосно розмовляючи. Тому він розумів, де зможе пройти і не натрапити на російських військових. Так, до світанку Іванцов дістався до міста, після чого 200 кілометрів території, на якій вже базувався ворог, подолав пішки та зрештою дійшов до українських позицій, де здобув свободу.