«Моя друга донька померла в утробі». Історії українок, які наважилися розповісти про «тихі пологи»

Тема пологів завжди викликає багато питань, міфів, побоювань і пересторог. Якщо про народження немовляти звикли розповідати і при зустрічах, і у соцмережах, то інша можлива сторона розвитку подій залишається зовсім нерозкритою. Біль, розпач і втрата самої себе – це лише незначна частина того, з чим доводиться зустрітися один на один жінкам, які не почули омріяного плачу у пологовому.

За статистикою, одна з чотирьох вагітностей закінчується втратою. Це може бути викидень, завмерла вагітність, смерть дитини до пологів або у перші 28 днів після народження. Лише 20% із цих втрат відбуваються на другому та третьому триместрах.

Дарʼя Коцюба– мама двох синів Івана та Федора, яких втратила під час вагітності, заснувала блог «Народжені ненародженими», щоб допомогти жінкам пережити втрату.

Вікторія Лучка – втратила доньку Ксеню, не почувши серцебиття на 9 місяці вагітності.

Україна.info розповідає історії двох українок, які наважилися відкрити іншим свій біль. Що таке тихі пологи і як їх можна прожити.

«Тихі пологи»

Це той трагічний момент, коли пологи проходять у тиші, без дзвінкого крику новонародженого. Тихі пологи означають народження мертвої дитини.

Дізнатися про втрату своєї дитини — це невимовний біль. Стан, у якому перебуває жінка в цей момент, часто називають шоком. Це супроводжується запереченням реальності того, що сталося, та глибокою емоційною травмою.

Попереду на жінку чекають «тихі пологи» — це відпускання своєї дитини і прощання з нею. У цей складний час потрібно прийняти ряд важливих рішень, але в стані шоку це надзвичайно важко.

«Біля Івана за півтора року ми з чоловіком поставили табличку з ім’ям про нашого молодшого ненародженого сина — Федора»

«Моя вагітність сином Іваном настала через 11 років непліддя. Тож із медичного погляду це можна було назвати дивом. У березні 2022 року, на п’ятому місяці вагітності, я вимушена була шукати більш безпечне місце для себе та своєї дитини через повномасштабне вторгнення. Опинилася у своєї тітоньки Наталі в Канаді. Усі чекали на появу мого сина.

На 37-му тижні вагітності, за три дні після останнього візиту я зрозуміла, що не відчуваю рухів дитини. Знаю, що це погано, але здавалося, що вже нічого не може статися. Це дев’ятий місяць, скоро пологи. Та на ранок зрозуміла — щось не те.

Лікар не називав мою дитину плодом. Казав, що в сина не б’ється серце, і його немає вже з нами.

Після років непліддя я насолоджувалася вагітністю, навіть коли вже було важко. І будь-що хотіла пройти процес пологів і зустрітися з дитиною. Мене запевнили, що буде епідуральна анестезія, дали в руки пульт, яким я могла регулювати інтенсивність надходження препарату, якщо біль посилювався. Це прояв поваги до жіночого тіла.

Найважливіша підтримка, яка може бути у жінки, котра дізналася про втрату, — турботливе ставлення на всіх рівнях. Я не раз замислювалася над тим, що саме такий дбайливий підхід і заклав фундамент для проживання втрати. Мені виклали сина на груди, шкіра до шкіри, як і має відбуватися під час пологів. Мені дозволили самій перерізати пуповину.

Коли я вперше взяла в руки сина Івана, здивувалася, що він теплий. А медсестра поруч сказала: «Він теплий, тому що його зігріває твоя любов».

Пізніше з’ясували, що у сина зав’язався вузол на пуповині — це те, що не можна було побачити на УЗД. Багато дітей народжуються з такими вузлами, і вони ніяк не шкодять. Але є випадки, які закінчуються трагічно. Як у мене.

Біля Івана за півтора року ми з чоловіком поставили табличку з ім’ям про нашого молодшого ненародженого сина — Федора.

На 14-му тижні вагітності в другого сина зупинилося серце, лікарі були вимушені викликати штучні пологи.

Зі смертю Івана спочатку я тонула в сльозах. Поступово помітила, як мені стає легше, коли говорю про сина. Тож мій досвід проживання втрати — говорити. Як на мене, від горя не сховатися. Це як перебувати в темній кімнаті й мріяти, щоб тебе зігріло сонце. Але ж у кімнаті немає вікон, як туди можуть потрапити сонячні промені?»

Дарʼя створила блог, щоб розповісти жінкам, де саме шукати допомогу: про психологічну підтримку, про медичний супровід, про скарбнички пам’яті, про способи вшанування дітей тощо. Інші мами діляться своїми історіями втрати та шляху до материнства.

«Моя друга донька померла в утробі»

Вікторія Лучка втратила доньку Ксеню. Каже, в Україні не прийнято говорити публічно про втрату дитини під час вагітності, особливо на великих термінах. Це, на її думку, створює ілюзію, ніби такого не трапляється.

Жінка поділилася своєю історією, адже вірить, що вона може стати поштовхом до змін на рівні держави.

«Коли я повернулась вже з речима на госпіталізацію у лікарню, я знала як я хочу народжувати, що для мене важливо, які потреби я маю і чітко проговорила це усій команді лікарів в момент поступлення. Мене засвідчили, що без моєї згоди не буде проведено жодної маніпуляції (так і було). Я уточнила в лікарів, як вони планують викликати пологи та як вести їх опісля, ми обговорили деталі. Мій основний запит був — я хочу спокійні тихі пологи у колі близьких людей.

… Я не хотіла запускати процес. Я боялась. Я чекала чоловіка з відрядження та Дарʼю, яка їхала до мене з Києва. За деякий час після того, як я таки взяла цей перший шматок (таблетки), почались ледь помітні перейми.

Так тривало декілька годин. Перейми наростали повільно, були все ще легкі та несистематичні. Після чергового огляду мені запропонували проколоти навколоплідний  міхур (амніотомію), щоб прискорити процес. Відкриття було невеликим і ми  вирішили ще почекати. За півгодини орієнтовно я сказала, що погоджуюсь на амніотомію. Але води уже відійшли самі і перейми стали більш інтенсивні та регулярні. Доводилось зосереджено проживати їх і шукати зручні позиції для цього. Час між переймами скоротився до двох хвилин, а їхня сила наростала.

Мені пропонували епідуралку, поставити катетер заздалегідь. Але велика голка мене лякала більше ніж перейми, тому я відмовилась.

Ми обговорили інші варіанти знеболення і я обрала введення препарату внутрішньовенно.

Десь від цього моменту все розвивалось максимально стрімко. Або точніше, таке у мене було сприйняття. Разом зі знеболенням (ефекту я правда не відчула, але воно мало гарний вплив на прогрес відкриття), біль перейшов у поясницю і став направду інтенсивним. Мені підключили окситоцин мінімальними дозами. В якийсь момент мене почало морозити. Більш на ніякі розмови я не була здатна. То Дарʼя та чоловік тримали мою поясницю на переймах і це справді помагало.

Я була голосною, я дратувалась на окситоцин, який ледь-ледь капав мені у вену. Я попросила ще знеболення внутрішньовенно і цього разу відчула, наче кудись відлітаю між переймами. Вони стали ще могутніші, а поза ними я потрапляла в інший світ та відпочивала. Навіть подумати не могла, що вже за якихось пів години-годину я народжу.

На черговому огляді мені сказали, що відкриття повне і можна тужитись. Я скептична до таких формулювань, бо повне відкриття не завжди означає потуги. Але з приходом кожної наступної хвилі, я не могла опиратись. І через кілька потуг я народила свою дівчинку.

Я одразу попросила, щоб мені виклали дитину на живіт. Я була така рада її побачити і тримати на руках! За кілька хвилин вийшла плацента (з бережною допомогою лікарів). Пуповину не перерізали.

Фактично у мене були лотосові пологи, як і я планувала. Але в ситуації смерті дитини в утробі, я навіть на таке не розраховувала. 

Весь час поки мене оглядали, я тримала Ксеню на руках.

А тоді всі вийшли. І в нас був свій час з дитиною наодинці. Побути, поговорити, покупати, запелинати, зробити відбитки ручки й ніжки, фото. Зустріч, якої я сильно боялась ще день до того, принесла багато світла, тепла, смутку, любові. Стала цінним містком між мною до втрати  і мною зараз, та великою опорою для мене у горюванні.

Опісля мене перевели у гінекологічне відділення в окрему палату, щоб я не перетиналась з іншими жінками, які народили живих дітей.

Лікарі вели мене за протоколом «Фізіологічні пологи». Бо іншого, по якому можна приймати вагінальні пологи у жінки з завмерлою вагітністю, немає. Фактично лікарі йшли за моїм запитом, і опирались на доступні їм офіційні документи. Період зустрічі та прощання з дитиною —це те, що взагалі ніде не прописано та не регламентовано. І тільки завдяки Дарʼї, яка була поруч, яка привезла з собою памʼятні речі, яка допомогла все організувати, нам вдалось  мати теплий час разом з Ксенею. Те, що мене перевели після пологів у гінекологічне відділення, де немає жінок з дітьми — ініціатива та турбота зі сторони лікарні. Але насправді це все від пологів до зустрічі та прощання з дитиною та післяпологового періоду — базові речі, які повинні бути доступні кожній жінці та сімʼї, яка стикається з втратою дитини у перинатальний період. На жаль, в Україні пологи (та все що опісля) часто стають додатковим травматичним досвідом для жінки в додачу до втрати дитини.

Я дуже хочу, щоб наша з Ксенею історія стала поштовхом для прийняття протоколу на рівні МОЗ, який регулюватиме порядок дій медичного персоналу у випадку мертвонародження або смерті дитини у період навколо пологів.

…Це були гарні пологи, попри біль втрати. Це були пологи, в яких мене чули та підтримували, в яких до мене ставились з повагою та розумінням. За це я щиро вдячна команді лікарів пологового відділення Лікарні Святої Анни».

У блозі «Народжені ненародженими» батьки розповідають про своїх діток, життя яких обірвалося, так і не розпочавшись. Народження веселкової дитини – так говорять про малюків, які покинули цей світ. На світлини додають символічне зображення веселки.