Чому Росія призупинила обміни полоненими?

Російська сторона призупинила обмін військовополоненими, аби вплинути на українське суспільство і створити враження, що влада нібито не займається цим питанням.

Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко в коментарі «Суспільному» заявив, що росіянам постійно висувають пропозиції — йде системна робота.

Яценко нагадав про створення змішаних медичних комісії і штабу із Міжнародним комітетом Червоного Хреста. На аналогічні кроки має піти і Росія, але вона цього не робить.

2598 українців вдалося звільнити з російського полону, за інформацією Об'єднаного центру з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі.

Про це повідомляє Стратком ЗСУ.

Усього наразі відбулося 48 обмінів.

Лише офіційно встановлено, що росіяни викрали в полон 4337 людей: 3574 військових та 763 цивільних, за інформацією відповідної Комісії Мінреінтеграції.

Але числа можуть бути значно більшими. За інформацією того ж міністерства, наразі у розшуку як зниклі безвісти перебувають 11 тисяч українських цивільних і 15 тисяч українських військовослужбовців.

Орест Грицюк – парамедик із позивним «Прометей», що 9 місяців провів у російському полоні. У мирному житті – працював патрульним, потім психологом, врешті бізнес-тренером. Коли почалося масштабне вторгнення, не роздумуючи вступив до ЗСУ. Крайній свій бій прийняв на Донеччині. Там разом з побратимами потрапив у полон і навіть допоміг зберегти їм життя.

Щоб «не здуріти» у полоні, переповідав фільми. Нині Орест через бюрократичні перепони не може стати військовим психологом і замість допомоги побратимам у реабілітації, «перекладає папірці» із зарплатою у 900 гривень.

Він ненавидить Червоний хрест і у вільний час переглядає улюблені кінострічки, адже не впевнений, що під час «другого кола» служби, убезпечений від чергового полону.

Про втрати, колонії, воші та надрізане вухо «Прометей» розповів у проекті «Бутусов+».

На передовій Орест пробув півтори місяці до того, як потрапив у руки рашистів.

«Я протримався небагато, трохи більше півтора місяця. Наша позиція була важка тим, що, заходячи на неї, ти гарантовано залишаєшся без підкріплення у разі складного бою. Тому що все підкріплення відбувається по полю чи по дорозі, яка прострілюється.

О 7 годині ранку почався артилерійський обстріл. Він тривав рівно до 14 години. Нас важко повибивало контузіями, але ні одного не поранили. По нас працювали 120-мм і танк. На той момент ми мали ліміт у використанні артилерії. Отримували по 300-500 мін, а могли самі використати лише 10.

У дві години дня розпочався бій. Коли летіла остання міна, їх підрозділ вже висунувся до нас. Коли ми підняли голови, бій уже в окопах. Нас 9, їх 28.

Бій закінчився тим, що я кричу до товариша «давай магазин», а він розводить руками, бо немає», - пригадує «Прометей».

«Мене не вб’ють моїм ножем»

У момент, коли ти знімаєш із себе зброю, каску, автомат, бронежилет, ти фактично помираєш. Ти віддаєшся фактично в руки долі і розумієш, що в цих місцях закони не працюють. Так описує свої почуття Орест після того, як росіяни запропонували здатися.

«Я свій ніж закопав у окопі. Тоді в мене була така думка: «Якщо ви щось мені і зробите, то не моїм ножем, ні, ні, ні».

Коли ми виходили в товаришем, він запитав, чи розумію я, що нас вб’ють. Я кажу йому: «Ми заочно вже у так мертві». Додав: «Якщо побачиш, що дістають ножі, бий, тікай, кусай, роби, що завгодно. Мені чомусь особливо страшно померти від ножа. Я бойовий медик і бачив найрізноманітніші поранення, але лякав саме ніж», - каже боєць.

Захисник зізнався, що мав думку покінчити з життям, або не потрапити до рук росіян, але у думках сплила картинка, на якій синові вручають український прапор за загиблого батька.

«Я тоді подумав: «Ні, спробуємо пожити», - пригадує «Прометей».

За словами воїна, те місця, де він потрапив у полон, досі залишається крайньою точкою, куди армія РФ змогла дійти. Це Донецька область, Покровський район.

Тієї ж ночі, українські військові спробували повернути назад втрачені позиції.

«Я не знаю, як то все було зорганізовано. Підійшла група з 30 людей і їх розстріляли просто, як в тирі. Це було жахливе видовище. Я не знав цих людей…

Росіяни пішли зранку дивитися, чи не залишилося там когось живого і привели наших двох. Тоді вони ще було вільні люди…. Один був важко поранений, а в іншого – від вибуху гранати велика гематома на оці.

Росіяни почали дивитися їхні військові квитки. «О, та это артелеристы» і хитнув головою. Двоє взяли автомати. Я зрозумів, до чого йде справа. Чомусь я вирішив проявити до їхнього командира роти таку зухвалість, кажу: «Не беріть гріх на душу. Може їх десь і вб’ють, але давайте не тут».

Як не дивно, але вони погодилися і сказали, аби я спробував щось зробити. Один уже помирав. У мене були кровоспинні, наклав йому шину… Вони вижили. Цього, щоб був із перебитою рукою, поміняли у грудні, він вижив. Ми спілкуємося в Інтернеті. Непогана вийшла історія», - усміхається Орест.

«Як у вільній Україні, люди зустрічаються попити кави, так ми групками по 5-6 людей сидимо і просто давимо воші»

Хоча у полоні «Прометей» провів багато часу, але він не акцентує увагу на катуванні, що довелося йому пережити. Росіяни тримали його на території України (яку вони називають ДНР). Був у Докучаєвську, Донецькій МВС, Оленівці та Горлівці.

«У нашій колонії нас страшно гризли воші – зранку до ночі. Ми зранку прокидалися, нас усіх пошикували, поспівали гімн Росії, потім на сніданок під «Катюшу»… Поїли – і починаємо шукати воші до обіду. Як у вільній Україні, люди зустрічаються попити кави, так ми групками по 5-6 людей сидимо і просто давимо воші», - говорить Орест.

Протези вух на магнітиках

«Мене допитували всі, хто тільки може бути. Найбільше допитував Слідчий комітет. Хотіли почути, що я був свідком вбивства мирного населення та російських солдат. Яке може бути мирне населення, якщо ми сиділи в посадці? Один раз побили, другий раз побили. Третій раз били дволітровою пляшкою води по голові. Коли це продовжується хвилини дві, у тебе тухне все в очах, ти вже не можеш ні стояти, ні лежати.

Як довершення він достав ніж, надрізав вухо і каже, що завтра маєш принести якусь інформацію, бо відріже одразу два вуха.

Я коли повернувся на барак, перше, що зробив, згадав, які зараз роблять круті протези вух на магнітиках. Другий раз, коли я йшов, це було дуже страшно, бо ти нічого не знаєш, а значить, тобі відріжуть вуха. Я ту дорогу по відчуттям йшов, здається, рік», - пригадує військовий.

Після повернення додому боєць намагається повернутися до нормального життя.

«Зараз я повернувся до своєї ваги, займаюся спортом. У мене відбиті суглоби, якщо я не займаюся спортом, мене скручує у знак питання. У полоні важив 70 кілограмів.

Я намагаюся бути таким, як був раніше і попрощатися із тими звичками, що були у полоні. Наприклад, їсти за півтори хвилини.

Ця їжа, що вони там давали, це взагалі страх-бабах, не можливо їсти. Я питав у людей, які працювали на кухні, як можна зробити таку гидоту. Значить: береться великий час з гарячою водою, туди висипається ячна каша з какашками мишей, личинками комах… І кидається брикет нерозмороженої риби. Все це вариво вариться і потім у тебе є 1-1,5 хв на те, щоб його з’їсти, а воно неймовірно гаряче», - говорить захисник.

Фільми, щоб не здуріти у полоні

У полоні Орест допомагав хлопцям не з’їхати з глузду. Розкажував фільми, які пам’ятав. Три частини «Термінатора». Пригадує, найважче давалися стрічки Квентіна Тарантіно.

Просили «Рядового Раяна».

«Море, що хвилюється від вибухів снарядів. Посеред моря десантний катер, у якого відкидається передній борт. В середині – близько взводу, тридцять чоловіків і всі вони розуміють, що зараз, можливо, не всі виживуть. Хтось молиться, хтось ригає, хтось перевіряє спорядження… Скоро буде свисток. Передній борт відкриється і треба буде йти на берег. І не кожен прибіжить на пляж.

Свисток. Борт відкидається. Кулемет зрізає перший ряд людей, всі вистрибують. На березі все змішалося: трупи, люди…»

Коли Орест розповідав, товариші все це уявляли. Хтось закривав очі, хтось навіть засинав.

Робота у полоні і найдорожчий світер

«Ми там були за газонокосарки, щипали травичку пальцями. Отак виводять 240 людей і вони раком ходять, щипають травичку. Або просто переносили купи камінців з місця на місце.

Зимою сніг носили руками. Лопати не давали.

Якось вивантажували сміття на смітник і дивлюся – шматок ганчірки. А це була пізня осінь і я мерз просто як собака. Холод був аж до болю.

Я не був стільки радий «Адідасу», як був радий цьому світеру. Я його струсив і одягнув. Був із ним до останніх днів полону. Дуже хотів його зберегти, але вошей там було трохи більше, ніж хотілося б», - говорить «Прометей».

«Міжнародний Червоний хрест, пішли в задніцу»

Орест розповідає, що Червони хрест надіслав його дружині відповідь тільки після того, як чоловіка вже повернули в Україну.

«До речі, Міжнародний Червоний хрест, пішли в задніцу. Уроди страшні. Приїжджали їх російські представники. Ми крокували, співали пісні. Вони реготали, стукали по плечі і обзивали різними нехорошими словами», - зазначає військовий.

Дорога додому

У квітні Орест Грицюк повернувся на рідну землю під час обміну полонених. Пригадує, що тоді відчував ейфорію:

«Вертухай у Горлівці викликав мене, уточнив дані. І каже: «Танцуй, хохлина, домой едишь». Я розгубився. Надворі було десь 80 людей і почалося щось неймовірне. Вони ледь не на руках несли. Це емоційно важко, бо тебе розпирає щастя, але ти їдеш один з бараку…

Нас спочатку везли у тентованій вантажівці, потім передали російським військовим».

Орест заплакав, коли торкнувся землі. Каже, треба наздогнати все, що пропустив, адже у полоні життя не ставиться на паузу.

Більше часу на реабілітацію

Сьогодні Орест знову повернувся на службу до Збройних сил України. Але не тому, що сам хотів, просто іншого варіанту немає. Боєць працює з паперами за 20 км від «передка». І зазначає, що обміняні військовополонені мають дуже мало часу на відновлення. Вже через місяць їх знову чекають в армії.

«Нам адміністрація колонії казала, що коли ми повернемося додому у нас не буде вибору і ми повернемося служити в армію. Ми сприймали це за дезінформацію. Сміялися з цього.

Але було дуже дивно повернулися і дізнатися, що це дійсно так. Якщо ти не поранений, у тебе немає іншого варіанту, як повернутися назад до служби.

Час реабілітації для людини, яка пройшла полон, має бути хоча б пів року. Мозок звикає до тих умов, до того середовища. І коли ти повертаєшся до нормального життя, ти просто вчишся заново жити», - пояснює бойовий медик.

На другий круг

«Ми не очікували, що людей у війську настільки не вистачає, що нам скажуть: давайте на другий круг.

Я великий прихильник того, що під час війни не можна розводити зраду, критикувати, але є речі, над якими дійсно треба працювати. У полоні близько 14 тисяч наших військовополонених, вони почнуть повертатися. А треба перепочинок і допомагати соціалізовуватися.

Я собі допоміг, я кожного дня собі допомагаю, справляюся з цим, бо у мене є спеціальні знання. Я психолог, мав практику, можу аналізувати те, що відбувається і приймати якісь дії для того, щоб покращити свій стан. У нас в цьому питання всі робиться «для галочки».

Психологи, які зі мною працювали, були зі мною 2 години, вивели мене на саму болючу точку (допит, де мені надрізали вухо), і сказали, що їх час вже закінчився. Обіцяли подзвонити наступного дня, але ніхто мені не дзвонив», - каже «Прометей».

З травня Орест служить на Сході, але отримує лише 925 гривень зарплати. Каже, все через бюрократичні «нюанси». За його словами бійців із такою проблемою чимало.

Грицюк хоче стати військовим психологом, щоб допомагати саме тим, хто пережив пекло полону. Але для цього знову потрібно подолати бюрократичну прірву.